23 квітня відзначається Всесвітній день книги і авторського права.

23 квітня відзначається Всесвітній день книги і авторського права. Саме тому наш відділ підготував добірку цікавих книг із питань мистецтва, що надійшли протягом останнього часу до фондів книгозбірні. Обравши собі для прочитання хоча б одне з нижченаведених видань, Ви обов’язково зростете духовно, збагатите свій внутрішній світ.

Книгу «Журавлі відлетілі. Есеї про Квітку Цісик та її рід» письменник Роман Горак писав на основі архівних документів, а також спогадів сучасників самої  Квітки Цісик.

«Ця книга розповідає історію Квітчиної родини і є заповітом любові до музики, любові до сім’ї, любові до країни. Вона дозволяє зазирнути нам у світ, який сформував її і зробив її тією чарівною людиною, якою вона була» (Христина Лев).

Навчальний nосібнuк Валерія Марчака «Про малярство» прuсвячено методологічним проблемам викладання «Живoпиcy», курс якого є фундаментальною дисципліною фахової підготовки у художніх навчальних закладах України. В книзі розглядаються складові мистецького твору: форма та ідея, розвиток мистецької форми тощо. Дане наукове дослідження вийшло друком у Львові в 2018 році.

Автором даної монографії, присвяченої історії української музичної культури від давнини до XX cтоліття є Лідія Корній ─ відома українська музикознавець, докторка мистецтвознавства, ім’я якої, до речі, пов’язане з Луцьком. Пані Лідія у 1966-1967 роках викладала в Луцькому музичному училищі (нині ─ Волинський коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського).

Книга орієнтована на музикознавців,  культурологів, а також усіх, хто цікавиться історією української музичної культури. Видання містить відомості про славетних українських композиторів: Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, Миколу Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича та інших.

Ця книжка кардинально змінить ваш погляд на архітектуру. Адже будівлі у формі куба з вікнами, колонами та балконами, а ще підведеними центральними комунікаціями — це позавчорашній день. Уже сьогодні у світі будують споруди найхимерніших форм і з найдивніших матеріалів (церква з паперових трубок, надувна концертна зала, павільйон, сплетений шовкопрядами, хмарочос, стіни якого поглинають вуглекислий газ). Автор розповідає про понад 100 будівель, які доводять, що новітні високі технології та нестримна фантазія архітекторів створюють комфортний простір для людства, простір, де зручно жити і творити. Таким є майбутнє архітектури.

Відома американська феміністка та правозахисниця Глорія Стайнем писала, що мистецтво завжди було цариною чоловіків, натомість жінкам залишалося тільки ремесло. Тому немає нічого дивного в тому, що з усіх 15 імен, згаданих у книжці Бріджит Квінн, пересічний читач відразу згадає хіба що Луїзу Буржуа. Світлі образи художниці італійського бароко Артемізії Джентілескі чи дивовижної Юдіт Лейстер, представниці золотої доби голландського живопису, переконливо заступили митці-чоловіки. Написати про них, а також про старшу сестру Вірджинії Вулф – Ванессу Белл, талановиту постімпресіоністку, чи Лі Краснер, абстрактну імпресіоністку, яка, на жаль, більш відома як дружина Джексона Поллока, означає хоч трохи встановити історичну справедливість.

Бріджит Квінн обирає дуже достойний пул персоналій. Аж настільки, що їй самій неодмінно кортить пов’язати себе з дивовижними жінками, що робили мистецтво і змінювали світ. Але в авторки «Неймовірних» це виходить менш пафосно і нав’язливо, ніж, скажімо, у Сари Торнтон. Завдяки цьому вийшло легке, пізнавальне чтиво, яке вкотре, але неагресивно, підтверджує суворість і несправедливість фалоцентричного суспільства, а заразом актуалізує питання про необхідність аналогічної популярної літератури і про українське мистецтво. АНАСТАСІЯ ГЕРАСИМОВА книжкова оглядачка

Вілл Ґомперц — редактор «Бі-бі-сі Мистецтво». Сім років працював директором галереї «Тейт». Серед його зацікавлень особливе місце займає сучасне мистецтво. Ґомперц пише про мистецтво для «Таймс», «Ґардіан» та «Бі-бі-сі». Нью-йоркський журнал «Кріейтівіті» визнав Ґомперца одним із п’ятдесяти найкращих креативних мислителів.

У даній книзі автор охоплює 150 років сучасного мистецтва й розповідає про різні його напрями, серед яких: імпресіонізм, постімпресіонізм, примітивізм, футуризм, фовізм, кубізм та інші.

Альбом-каталог художніх виставок мистецького об'єднання «Куля» під назвою «Луцьк 1429. Остання столиця» побачив світ у видавництві «Ініціал» у 2019 році. Книга буде цікавою для краєзнавців, мистецтвознавців, краян. В альбомі йдеться про 820-ту річницю створення Волинсько-Галицької держави. Луцьк був її четвертою столицею після Володимира, Галича і Холма.

Присвячена українському мистецтву другої половини ХХ століття, книга висвітлює процеси його поступу через творчі біографії видатних художників кількох поколінь — з відлиги до Незалежності. Уважний аналіз мистецтва кожного з них — живопису, графіки, скульптури, фотографії, нових концептуальних практик — дає можливість не лише певною мірою реконструювати складні колізії та суперечності епохи, ту еволюцію, якої зазнали уявлення про мистецтво у вітчизняному художньому середовищі у пізньорадянські десятиліття, а й висвітлити особливості культурно-мистецьких процесів в Україні, зокрема, неоднозначне розшарування творчих сил у офіційному та неофіційному просторі, вплив на мистецтво ідеологічних коливань у суспільно-культурному кліматі країни, індивідуальне осмислення національних традицій та світового художнього досвіду. Творчість кожного з представлених у книзі художників постає як яскраве та своєрідне явище, що у свій спосіб не лише віддзеркалювало свій час, а й надавало йому нового змісту. Видання розраховане на істориків мистецтва, критиків, художників та зацікавлених читачів.

Вінсент ван Гог – нідерландський художник-постімпресіоніст, один із найвидатніших та найвпізнаваніших митців ХIХ ст. За своє трагічно коротке життя він створив низку геніальних полотен, у кожному з яких відчувається особлива експресія. Ван Гог втілював у живописі своє емоційне сприйняття світу: чи то захоплення красою природи, чи відгук на людське горе. Ця книжка – ілюстрований життєпис художника, своєрідна мозаїка з його біографії, фрагментів листування з братом Тео та знаменитих картин. Для тих, хто цікавиться творчістю Ван Гога та захоплюється мистецтвом.

«Прості речі» — це відверті діалоги великої акторки про її життя, родину, близьких людей, покликання, професію і країну з журналісткою Тетяною Терен і театральним критиком Анною Липківською.

У цих текстах перед нами постає не лише жива легенда українського театру та кіно, а й гранично щира жінка, якій випав непересічний життєвий шлях. У розмовах згадуються знакові події та відомі особистості нашої культури, які для Ади Роговцевої були і залишаються друзями чи колегами.

До видання увійшли архівні та сучасні фотографії, багато з яких публікуються вперше.

Писанкарство − відновлення прадавніх традицій

Через декілька днів частина християн буде святкувати одне з найбільших свят року − Великдень, прославляючи Воскресіння Ісуса Христа. Вже в цю неділю ми вітатимемо одне одного словами «Христос воскрес», а у відповідь почуємо підтвердження «Воістину воскрес». До речі, одним з атрибутів свята Пасхи є писанки та крашанки. Відповідно останніми можуть називатися яйця, що пофарбовані лише одним кольором. Яйця ж, на яких нанесені малюнки ручної роботи, іменують писанками.

В свою чергу, писанка, як і вишивка, має свої особливості: різниця полягає у кольорі та формленні, які залежать від тієї чи іншої місцевості, того чи іншого регіону. Так, на Волині, з давніх-давен  робили переважно червоні писанки, адже цей колір був символом радості життя, добра, любові, а для закоханих − надією на вдалий шлюб.

У місті Луцьку до Великодня у Волинському краєзнавчому музеї щорічно проходить обласний  конкурс «Волинська писанка третього тисячоліття», який був започаткований ще у далекому 1993 році. Його метою є розвиток писанкарства, дослідження великодніх звичаїв та обрядів, а також поповнення фондової колекції вищезазначеної установи. Цьогоріч у конкурсі взяли участь 35 писанкарів. За його підсумками, у музеї розгорнута виставка робіт, як уже переможців, так і учасників, яка, в силу нинішніх обставин, чекатиме на свого глядача.

Також у нашому місті запрацювала онлайн «Великодня майстерня», що, враховуючи нинішню ситуацію, працює у незвичному форматі. Тут відбуваються онлайн зустрічі з етнографами та фольклористами, а також проходять майстер-класи з писанкарства, які неодноразово відбувались і у межах нашої книгозбірні. Загалом відділ літератури з питань мистецтва Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки містить чи не найбільшу книжкову колекцію області, яка в значному обсязі висвітлює декоративно-прикладне мистецтво України, в тому числі й  писанкарство. Запрошуємо усіх охочих ознайомитись з даними матеріалами після закінчення карантину.

Талант, осяяний глибинною вірою (до 110-річчя від дня народження Лідії Спаської)

Цьогоріч минає 110 літ від дня народження і 20 років від дня смерті Лідії Спаської – людини з  нелегкою долею, художниці, яка намалювала ікони для десятків храмів усього світу. Лідія Іванівна Спаська народилась за православним календарем в день святої Лідії Ілларійської – 5 квітня 1910 р. в м. Умані (Черкаська область), у заможній сім’ї, в якій була восьмою дитиною. Мати майбутньої художниці, Євдокія Лисяна, була викладачем географії у гімназії, а батько, Іван Лук’янович, обіймав посаду судового службовця. Дитячі роки майбутньої художниці пройшли у батьківському маєтку в с. Гавчиці (нині Муравище), недалеко від містечка Ківерці Луцького повіту. У вісім років Лідія вступила до Луцької гімназії. У цей час сім’я переїхала в добротний батьківський будинок, розташований в центрі міста. Після закінчення вищезазначеного навчального закладу, (орієнтовно 1928 – 1929 рр.) талановита дівчина два роки навчалася у Варшаві, в приватній школі. Новою сходинкою її художньої освіти став Париж. Вона приїхала туди 1931 року і прожила тут чотири найкращі роки. До речі, на той час Париж був найбільшим мистецьким центром Європи, до якого звідусіль з’їжджалися молоді живописці, щоб удосконалювати свою майстерність. З- поміж  численних студій молода художниця обрала Академію малярства і скульптури Рудольфа Жульєна, яку колись, до речі, свого часу закінчила Марія Башкирцева.  У квітні 1935 р. Лідія Іванівна разом зі своїм нареченим, якого зустріла в Парижі, Василем Спаським, повернулись на Волинь. Коштів на вінчання у них не було, тому поїхали в село Тутовичі (за Сарнами). Саме тут знайомий священик обвінчав їх безкоштовно на другий день Трійці. Молодята поселились в урочищі села Гавчиці, яке дісталось Лідії у спадок і називалось «Монахувка». Урочище являло собою 65 гектарів лісу і боліт. Позичивши гроші, Василь Георгійович енергійно зайнявся меліоративними роботами: з допомогою робочих було прорито 5 км каналів,  завдяки яким відвели воду. Таким чином, молода сім’я отримала родючий грунт, а на галявині серед лісу збудувала дім.

Літом 1941 р., рятуючись від поляків і бандерівців, з сином-первістком на руках, сім’я Спаських перебралась в містечко Ківерці. Гавчиці були спалені, а їх будинок розібраний на будівельні матеріали.  На початку літа 1943 р. Спаські переїхали жити до подруги Лідії Іванівни – Віри Огібовської в Луцьк. Щоб не бути для неї тягарем, через два місяці Лідія Іванівна з чоловіком і сином Микитою пішки дісталися міста Дубно й оселилися у сестри Марії. П’ятого лютого 1944 р., коли на місто наступали радянські війська, під залпи катюш народився другий син Климент. Чоловіка ж Лідії Спаської у березні 1944 р. мобілізували в Червону армію, а в 1945 р. він героїчно загинув на фронті.

Брат Данило покликав сестру до себе в стародавнє місто Острог, обгрунтувавши своє запрошення тим, що тут є музей і школи, отже, може знадобитися її професія живописця. По прибутті до міста Лідія Іванівна деякий час жила з дітьми у будинку своєї братової, вчительки музики Неллі Лисяної, згодом їй виділили кімнату в приміщенні школи, далі – у напівпідвальному сирому приміщенні. За спогадами сина, Клима Васильвича: «Ми жили в комірчині у школі, потім у хрущовські часи, у великій шафі, де діркою було вікно. То була кімнатка, яку з мамою та братом знімали на розі вулиць Сталіна і Шевченка. Тоді мамина робота (мається на увазі картина «Повстання в селі Новомалині 1905 року», про неї згадано нижче) виборола перше місце в області, Києві, і згодом в Москві. Після цієї перемоги до нас завітав київський кореспондент – кремезний чоловік, обвішаний фотоапаратами, який побачивши маму, запитав: «Тут живет Лидия Спасская?». Кинувши оком на наше убоге помешкання, він пішов шукати фон, на якому можна було зробити пристойний знімок для столичної газети. Наступного дня мама повідомила, що нам дають нове житло. Це було світле приміщення з трьома вікнами на вулиці Татарській, правда без зручностей. Але і там у нас не було дзеркала. Навіщо? Матеріального для мами не існувало. Вона жила малюванням і глибокою вірою в Бога, мала дар яснобачення.»

1952 р. художниця отримала від музею замовлення намалювати картину про повстання 1905 року в с. Новомалині. Це була її перша робота на історичний сюжет, яка принесла художниці неабияке визнання. Вона демонструвалась на виставках у Рівному, Києві та Москві й була удостоєна Грамоти Української республіканської ради профспілок. З цьго часу Лідія Спаська малювала чимало картин на історичні теми, відобразивши у них фактично всі головні події, які відбулись в історії прадавнього міста. Це «Битва з татарами під Острогом 1578 р.», «Северин Наливайко в Острозі», «Повстання острозьких міщан проти княгині Ганни Алоїзи Ходкевич 1636 р.», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог у грудні 1648 р.», «Тарас Шевченко в Острозі», «Страйк учнів Острозької чоловічої гімназії 1905 р.» та багато інших. В 50-х роках минулого століття мисткиня інтуїтивно відчула внутрішню потребу малювати ікони й розписувати храми. Хоча це були часи войовничого атеїзму й займатися цим мистецтвом було небезпечно, проте, Лідія Спаська ризикнула, оскільки бачила в цьому свій шлях до Бога. Її іконописні роботи стали окрасою храмів різних країн.

У 1957 – 1958 рр. художниця розписувала Покровську церкву в Києві, де, до речі, самотужки створила майже усі ікони для іконостасу. На той час священиком у цій обителі був Олексій Глаголєв – один із найшановніших священнослужителів Києва, який, до речі, в часи нацистської окупації єдиний відмовився служити молебень за здоров’я Гітлера в день його народження. Наприкінці 1950-х років на запрошення отця Сергія Кульчицького Лідія Іванівна для церкви в с. Дермань Рівненської області намалювала Голгофу та ікону Петра і Павла. Згодом священик переїхав на північ  Росії й запросив художницю розписувати церкви у Великому Устюзі, Мурманську та Архангельську.

У 1960 – 1970-ті роки художниця розписувала церкви в Астрахані  (Росія) і Ташкенті (столиця Узбекистану). У середині ж 1970-х років Лідія Спаська працювала у Феодосіївській церкві в Луцьку. За спогадами очевидців, їй довелось малювати ікони на значній висоті, стоячи на лісах. Одного разу, захопившись роботою, Лідія Іванівна забула, що стоїть на дошці. Щоб краще оцінити свою роботу, відступила від неї на крок назад і в цей момент впала вниз, на підлогу храму, зверху ж посипались дошки. На крик збіглися люди, які вже подумки думали, що вона розбилась на смерть. Та на радість всім Лідія Іванівна не тільки не розбилась, але навіть і не покалічилась. Цей випадок вона розцінювала як Боже спасіння Люди, які пам’ятають як працювала Лідія Спаська у Свято- Феодосіївській церкві, розповідають, що вона була дуже набожна, небагатослівна, вела скромний спосіб життя, вдягалась у майже чернечий одяг. Мала вражаючу працездатність. У свої 60 років ця тендітна жінка розписала близько 150 кв. м. церковних стін. Художниця створила 56 образів святих, апостолів, ангелів-хранителів та 8 багатофігурних композицій.  Розписи Свято-Феодосіївської церкви – це свідчення професійної досконалості зрілого майстра. Єдиною діючою церквою в Острозі з 1961 до 1991 року був Свято-Воскресенський храм, який постійно відвідувала художниця. Для цієї церкви вона намалювала ікони «Христос і самарянка», «Ходіння апостола Петра по водах», «Зцілення сліпого». Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років почали знову відкривати закриті в шістдесяті роки та будувати нові церкви, ікони для них часто замовляли у Лідії Спаської, яка на той час була одним з провідних іконописців Волині. Однією з кращих її робіт є монументальний образ «Розп’яття» висотою близько трьох метрів, намальований для острозького Свято-Успенського римо-католицького костелу. В 1991 р. після тридцятирічної перерви відкрився острозький Богоявленський собор й Лідія Іванівна намалювала для нього ікони «Трійця Старозавітна» (копія з ікони Андрія Рубльова), «Покладання у гроб», «Покрова», «Іоанн Предтеча». У 1994 р. Лідія Іванівна, маючи на той час 84 роки, безкоштовно розписала відновлену церкву у с. Гавчиці, де пройшли її дитячі роки. Протягом життя художниці в Острозі, Рівному, Луцьку, Нетішині влаштовувалось чимало персональних виставок Лідії Спаської. У 1998 році, маючи 88 років, художниця взяла участь у всеукраїнському конкурсі на кращий портрет першої фундаторки Острозької академії і здобула перше місце.

За своє життя Лідія Іванівна намалювала більше 200 ікон у храми багатьох міст, і більше 100 ікон приватним особам, крім того сотні чудових портретів, пейзажів, натюрмортів, картини на історичні теми. Загальне число художніх творів Лідії Іванівни більше тисячі, кількість ескізів не піддається навіть приблизній оцінці. Художниця ніколи не підписувала своїх творів, і нині догадатись чи належать вони пензлю Спаської можна, тільки вивчаючи характер письма. Твори художниці зберігаються в Острозькому та Рівненському музеях, а також Брестському та Мінському, у приватних колекціях багатьох міст України і за її межами. Весь доробок художниці за тематично-жанровим принципом можна поділити на: історичні й побутові картини, портрети, пейзажі, натюрморти, а також твори релігійного змісту. 15 серпня 2000 р. Лідія Іванівна Спаська упокоїлась. Поховали її біля могил батьків у Гавчицях поряд з церквою, яку люди побудували за її проханням, і яку вона всю безоплатно розписала наприкінці свого земного життя.

Олександр Богомазов

7 квітня 1880 року народився великий український графік, живописець Олександр Костянтинович Богомазов (1880-1930).

10 фактів, які потрібно знати про Олександра Богомазова

За ініціативою батька, Олександр Богомазов після закінчення гімназії поступає в Херсонське сільськогосподарське училище, де вивчиться на агронома. На той час він вже розумів, що його покликання полягає в іншому, тому після закінчення, він просить в батька дозволу для того, щоб переїхати в Київ та вчитись на художника. На той момент, коли Олександр переїжджає до столиці, йому був 21 рік. Той вік, коли його однолітки починали створювати сім’ї, а Богомазов почав знову вчитись.

У Київському художньому училищі він вчився з іншими відомими постатями, серед яких Олександра Екстер та Олександр Архипенко — це ті імена, які стояли на чолі російського, французького та німецького авангарду, але всі вони починали свій творчий шлях у Києві. У 1905 році його навчання переривається, оскільки, ті події, які відбувались у Києві (Перша російська революція — ред.) зачіпають студентство і Богомазова: через участь у страйках його виключають.

Сергій Світославський, який викладав в училищі, приймає рішення створити власну студію, в якій він би міг навчати виключених хлопців, тим самим звільнивши їх від військової повинності.

У цей же період Олександр Богомазов стає членом соціально-демократичної партії і починає працювати з журналом «Шершень». Туди його запросив Павло Наумов, також студент Світославського.

Улітку 1908 року Олександр вирушає до Криму спільно зі своїми друзями Грищенком та Денисовим. Там вони разом мешкають в Алупці, поблизу Воронцовського палацу. У цей час можна прослідкувати як змінюється манера Богомазова у кримських акварелях та який поштовх це дасть йому в майбутніх роботах.

Після Криму він намагався вступити до Московського училища, але не склав іспит. Тоді він приватно почав вчитися відразу в 2 студіях московських художників Ф. Рерберга та К. Юона. Ці дві студії давали класичну академічну освіту разом з новітніми європейськими методами. По вихідним студенти могли приходити в будинки Морозова і Щукіна та вивчати картини Матісса, Пікассо та Гогена, що зберігалися в тих колекціях.

У Москві починається новий творчий період: Богомазов активно вводить у свою палітру синій колір, а пізніше знаходить свій особливий тон, який потім будуть називати фірмовим знаком художника. Через захоплення синім проходять всі молоді авангардисти, оскільки він має найбільшу розтяжку і дозволяє найбільше експериментувати в рамках одного кольору.

Після повернення в Київ, Олександр відновлюється в училищі, але зберігає ті контакти, які він отримав у Москві. Так відбувається виставка «Ланка», яка об’єднала таких молодих художників як-от: Д. Бурлюка, Л. Бурлюка, М. Ларіонова, А. Лентулова та О. Екстер.

Улітку 1911 року «Киевская мысль» відправляє Олександра у Фінляндію з метою художнього репортажу. Ця поїздка допомогла художнику розпочати новий період в творчості. У Фінляндії він почав відмовлятись від великої кількості кольорів, його картини стали більш стриманими. Саме в той період часу він намагався знайти відповіді на запитання, як перенести рух на картину зберігши динаміку твору. Як результат, у Богомазова через декілька років вийде книга «Живопис та елементи» (1914), яку він присвятив своїй дружина Ванді Монастирській. У ній художник намагався дати відповіді на запитання що має знати художник, щоб передати свої відчуття від букету квітів або образу коханої жінки так, щоб це відчув глядач. Олександр провів власне розслідування, в якому досліджував властивості ліній, фарб тощо.

У 1915 році Олександр переїжджає на Кавказ, з однієї сторони — для працевлаштування, а з іншої — він ніколи не міг дозволити собі поїздку, яку роблять художники, щоб набратись нових вражень, тому переїзд на Кавказ став чудовою можливістю.

Хоча ця поїздка так і не виправдала очікувань художника — вічне безгрошів’я, брак спілкування — та він знаходить нові форми та натхнення для своїх картин.

У 1913—1916 Олександр набуває найвищої майстерності — богомазівський штрих стає впізнаваним, йому вдається лише лінією передати вираз обличчя чи настрій героя. Перші роки після повернення на Україну, художник ледве зводив кінці з кінцями і важко переживав становлення радянської влади на території України. З 1917 року займається педагогічною діяльністю.

Квітка Цісик

4 квітня 1953 народилася  Квітка Цісик – американська співачка українського походження . Її голосом захоплювався весь американський шоу-бізнес. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г'юстон та інші світові зірки. Та в Україні її почули здебільшого після смерті. Дві україномовні платівки, які вона випустила за свій кошт, досі популярні. Цісик Квітка пішла з життя напродчуд рано, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.  В Україні є дуже багато підпільних шанувальників таланту Квітки Цісик. Чому підпільних? Тому що вона широко ніколи не звучала. Ті, що мали можливість послухати її музику, ставали просто її фанатами. Власне, для тих, хто взагалі не знає про кого наразі йдеться, варто сказати: Квітка – це співачка, що, народившись і проживши все своє життя в Сполучених Штатах Америки, співала українських пісень так, як їх ще не співав ніхто. У неї була своя музична манера виконання, неймовірної краси голос і добра українська душа.

1977 року вийшов голлівудський кінофільм «Ти світло мого життя», де молода співачка заспівала однойменну пісню, за яку їй було присуджено «Оскар» – найпрестижнішу в світі премію Американської кіноакадемії. Так у шаленому темпі її життя знайшлися час і бажання заспівати для батьківського краю. І, так як це зробила вона, не зміг повторити ніхто. Треба сказати, що незабутній спів Цісик Квітки й нині полонить слухачів особливим українським ліризмом, проникливістю та головне – всепоглинаючою ніжністю, що ллється із самого серця. Вона виконує «Два кольори» Білаша-Павличка. Здається, мільярд разів усіма чуті, але вона співає їх так, що справді слухаєш «як уперше».

Квітка увесь час прагнула відвідати Україну. 1983 року мрія Квітки здійснилась. Вона приїхала разом із матір’ю до рідного її серцю Львова, але виступити з концертами, транслювати записи по радіо, ба навіть пересуватися територією УРСР їй не дозволили. Можливо, якби тоді знала, що така можливість буде вперше та в останнє, адже її нога більше ніколи не торкалася рідної батьківської землі, то б і не стрималась попри усякі заборони. Але Квітка надіялась, що ще приїде. Та цьому уже, на жаль, не судилося бути. Передчасна хвороба обірвала усі плани. 29 березня 1998 року Цісик Квітка померла в Манхеттені на «рідній чужині» – від невиліковної хвороби. У США на знак пам’яті про Квітку Цісик і її талант заснувано фонд підтримки музично обдарованих дітей. 

Широке визнання співачки на батьківщині прийшло вже після того, як її не стало. Однак і цього могло не відбутися, якби не Олександр Горностай (директор Національного Симфонічного Оркестру України, що записав свого часу інтерв’ю з Квіткою), а також вихідці з Тернопільщини брати Ярослав та Ігор Мельники, які 2007 року в Києві на своїй фірмі «Укрм’юзік» перевидали обидві платівки і почали продавати їх на Майдані Незалежності. Відтак спів Квітки Цісик отримав нове життя в незалежній Україні, про яку вона так мріяла.

Вона співала «Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого – про смерть на чужині. Співала, як молитву. Голос злегка тремтів, в кожній інтонації – прощання. Саме під цю пісню проводжала її в далеку потойбічну дорогу Америка. А тепер лишається запитати лише нас, українців, чому на наші очі навертаються сльози, коли ми чуємо її спів? Можливо тому, що в Квітці наша душа, душа українського народу.