Різнобарв’я

Відкриття виставки творчих робіт Іванни і Ксенії Дацюк та Олени Звягінцевої

З творчістю родини Дацюків наші користувачі добре обізнані. Адже в бібліотеці це вже 4 виставка творчих робіт молодих мисткинь цієї династії. За час останньої зустріч з ними (1,5 роки тому) відбулися деякі зміни в їхньому житті. Вони взяли участь  в різноманітних виставках:  "Різдвяний вертеп" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк2012-2013),"Акварелі" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк 2013). Деякі їхні роботи знаходяться у приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Канади, США.

Кожна нова виставка в  бібліотеці ще більш вражає своїм масштабом. Присвячуючи своє життя улюбленому жанру образотворчого мистецтва - живопису, дівчата не роблять зупинок, довгих пауз. Годину за годиною проводять Олена Звягінцева, Іванна і Ксенія Дацюки за мольбертом з палітрою в руці. Тож завдяки цій   дивовижній працьовитості вони й  створили так багато полотен.

На  виставці представлено понад 90 робіт художниць. Для картин  кожної із них відведена окрема площина, тож маємо змогу порівняти їхні роботи. Зразу впадає в око те , що їх об’єднує – це вибір жанру, переважно портрети. Якщо поглянути на натюрморти, то помітимемо, що в кожної з художниць є зображення, присвячені святу Великодня – Пасхи, і їх досить багато і це, в свою чергу, свідчить про те, що дівчата свято шанують традиції свого народу. Оскільки навіть серед портретів, уважно поглянувши,  побачимо елементи народного побуту. Виставка має назву «Різнобарв’я», напевне, тому, що картини насичені різними кольорами. Переважно це теплі відтінки, які вносять у споглядання спокій та радість.

 Олена Звягінцева                           Ксенія Дацюк

 Іванна Дацюк

Олена Звягінцеів з відвідувачами виставки

Зодчий трьох країн

150 років від дня народження українського архітектора
Владислава Владиславовича Городецького

Не буде великим перебільшенням те, що архітектор Владислав Владиславович Городецький і на сьогодні залишився найпопулярнішим архітектором Києва. Варто запропонувати киянинові назвати спорудження цього архітектора, і ми почуємо про колишній прибутковий будинок – власність архітектора на вулиці Банківській 10, нині – Музей українського образотворчого мистецтва в давньогрецькому стилі, римо-католицький костьол св. Миколая в готичному стилі та інші. Ці пам’ятки архітектури є справжньою, невід’ємною окрасою Києва. Чимало дивного пов’язано з долею славетного киянина. Далеко не всім відомо, що Городецький, крім архітектури, займався карбуванням і гравіюванням, створював ювелірні прикраси і чудово оформив свою книгу «В джунглях Африки», проілюструвавши її власними малюнками та фотографіями. Тож, книжкова виставка, організована відділом мистецтв, пропонує користувачам переглянути матеріали про Городецького та дізнатися багато цікавого про його долю.

Це насамперед статті в журналах:

Єрофалов Б. Зодчий і художник В.Городецький// Образотворче мистецтво. – 1984. - №3. – С.18-20.

Килессо С. Владислав Городецкий //Архитектура СССР. – 1989. - №1. – С.96-103.

Малаков Д. Киянин вільний духом // Київ. – 1993. - №3. – С.159-164.

На жаль, останні 10 років свого життя Городецький провів за межами України. Бувши свідком величезних соціальних  потрясінь в Україні, втративши повністю всі своє маєтності, нажиті сумлінною невтомною працею, В.Городецький разом з дружиною опинився на еміграції у Польщі. Майже всі споруди, які він тут  проектував і будував у 1920-1927 роках збереглися. 

 1928 року Городецький одержав запрошення від американської фірми «Г.Улен і К» обійняти посаду головного архітектора в «Синдикаті у справі спорудження Перських залізниць». І 65-річний фахівець виїздить до Ірану. Він у досить короткий термін спроектував на замовлення уряду цієї східної країни шахський палац, театр, готель, вокзал у Тегерані. Ці споруди і досі є окрасою столиці Ірану. 3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність. На великому камені старого католицького кладовища, що на півдні Тегерана, напис польською мовою… І таке незвичне: «професор архітектури». Доля майстра була такою ж примхливою, як і його творчість. Хоча його життя і пройшло в різних країнах, можна вважати, що найкращі роки свого життя, як і найкращі творіння Владислав Городецький залишив все-таки в Києві.

Магія нібелунгів

200 років від дня народження німецького композитора
            Ріхарда Вагнера
            Книжкова виставка

Жоден діяч мистецтва не тримав публіку в такому стані безперестанного збудження, як Ріхард Вагнер. Через десятиліття після його кончини хвилі суперечок  по ньому не вщухали. Книги, написані противниками Вагнера і його захисниками, склали цілу бібліотеку. Біографії Вагнера, монографії про нього - це неозоре море літератури. І важко знайти подію в житті композитора, надзвичайно важливу або зовсім малозначну, яка не була б ретельно вивчена і підтверджена документами. Видані всі його листи, які тільки можна було розшукати.  Крім усього іншого, сам Вагнер подбав про багатий біографічний матеріал. Вагнер як людина, що сполучає в собі фантастичні протиріччя, - це ціла проблема. І як художник - проблема не менша. Будь-яке судження про нього кульгає - якщо тільки не грунтується на глибокому розумінні всієї величі його творчості. А його недоліки ми можемо об'єктивно зрозуміти, ймовірно, лише тепер,  склавши цілісне уявлення про все їм створене і нітрохи не применшуючи його досягнень. Занадто довго Вагнер був для одних божеством, а для інших - предметом відрази. Підстави для такого ставлення до нього є, проте істина глибше і складніше одностороннього, поверхневого, упередженого погляду. Назвати Вагнера шукачем пригод, авантюристом не означає зводити на нього хулу, якщо під рисою авантюризму розуміти природну схильність до фантастичних рішень, до вчинків, наслідки яких не можна передбачити, до ризику, який передбачає в людині безмежний оптимізм. До всього цього Вагнер був схильний протягом усього життя. Він постійно опинявся в найскладніших ситуаціях, у стані внутрішнього і зовнішнього конфлікту, його переслідувала поліція, він роками жив у вигнанні, йому постійно загрожувала боргова в'язниця - зрештою він дочекався тріумфу, апофеозу, який не випадав на долю інших художників, музикантів. 

Тож,  звернемося до книг і спробуємо зрозуміти Вагнера як митця і людину з усіма його проблемами, з усіма протиріччями,  зі всім тим, що залишається в ньому незрозуміло.

 

Пісня, обпалена війною

Стало прекрасною традицією, що у ці травневі дні увесь світ, усі чесні люди землі, віддають данину вічної  шани і любові особливій когорті людей, на долі яких особливу печать поставила війна. Фронтовики, партизани і підпільники, учасники визвольних змагань, в’язні концтаборів і діти, які там народилися живуть з страшною пам’яттю в серці, з особливим болем.

68 років Перемоги відзначає вся Європа, 68 років – так мало для історії, але для людини – це ціле життя. Перемога! Святе слово для кожного учасника війни і для кожного з нас. Це свято у нас залишиться в пам’яті навіки. Забути неможливо.Велич людського духу, незламна воля захисників Вітчизни закарбована у кожній зі сторінок безсмертного літопису Великої Вітчизняної війни.

Особливо емоційні і хвилюючі мистецькі сторінки цього літопису. Їх творці долали фронтовий шлях разом із рядовими солдатами і зробили свій вагомий внесок у справу Перемоги. «Другий фронт – мистецький» з перших днів війни став унікальним явищем. Всупереч законам військового часу багато театрів не тільки не закрились, а навпаки, розширювали свій репертуар новими п’єсами; багато солістів для підтримання незламності духу виступали у військових частинах. Усього за час війни було створено 4 тисячі театрально-концертних бригад, у складі яких було  45 тисяч артистів (це майже ціла армія). Під кулями, ризикуючи життям, підіймаючи бойовий дух своїми виступами, вони дали в тилу і на передовій 1,5 млн. концертів, по  10 щодня. Той, хто сказав, що коли б’ють гармати, музи мовчать, гадаю, нічого не знав про війну. Тому що війну виграють не тільки завдяки чисельній перевазі, але в значній мірі – духовній. А це означає, що назло усім смертям – любити, мріяти і… співати.

 "Кто сказал, что надо бросить песни на войне? После боя сердце просит музыки вдвойне."

Так написав прекрасний поет, автор багатьох всенародно улюблених пісень Василь Лебедєв-Кумач. А вже він із перших вуст знав, як це важливо для бійців, щоб музи не мовчали. І вони не мовчали. Виходили на екрани фільми, композитори і поети писали пісні.

Відомий поет Михайло Матусовський назвав пісні воєнних літ справжнім дивом. Вони з’являлися начеб у зовсім неслушний для пісень час, у найважчі і найтривожніші роки, але були такі значні, зігрівали в окопах, навіювали спогади про дім, коханих, і в них було стільки поезії та почуття. У багатьох бійців і командирів у кишенях гімнастерок, біля самого серця, разом з фотографіями рідних зберігались потерті блокноти з записами фронтових пісень. Інший старшина навіть вимагав, щоб солдати знали стройові пісні, як особисту зброю. Вважалось, що фронтова пісня – це друга гвинтівка.  Й донині вони хвилюють молодих людей, які не знали війни. Ці пісні стали класикою, увійшли до скарбниці музичної культури нашого народу. 

Ці пісні прозвучали 8 травня на мистецькому вечорі "І музи тоді не мовчали" у виконанні імпровізованої концертної бригади. Ведуча вечіра Зоя Алексійчук розповіла історію написання відомих пісень. 

Присутні  переконалися, що мовою пісні можна розказати історію війни не гірше за підручники.  І не завжди замислюєшся, що у цих знаменитих пісень Великої Вітчизняної є історія. У кожної своя. Правдива, тому що основана на реальній фронтовій історії. 

 Пісня «Огонек» – співає Оксана Калькова
Концертмейстер – Катя Борисюк

 

Пісня «Темная ночь» – співає Вікторія Чайка

                                          Концертмейстер – Ксенія Стречен

Пісня «Синий платочек» - співає Дарина Зубчук

Пісня «Хусточка червона»  – співає Ірина Котлицька (бандура)

 

Пісня «Майський вальс» -  співає Василь Закрева