Провісник експресіонізму

150 років від дня народження норвезького художника

Едварда Мунка

«Той , хто бачив Едварда Мунка , ніколи його не забуде » , - писав про художника його друг і цінитель творчості Рольф Стенерсен . Він був самобутній , як і його творчість . Стрункий , з тонкими рисами обличчя і аристократичними манерами , Мунк притягував погляди сучасників і в той же час думками був абсолютно чужий навколишнього світу . Болісно - замкнутий по складу характеру , Мунк сприймав життя трагічно , так і не зумівши подолати в собі гіркоту дитячих втрат ..
Найвідомішою його картиною є твір, який можна рахувати зародженням експресіонізму,  знаменитий « Крик» , що символізує самотність сучасної людини і його страх перед життям. Але крім цієї картини Мунк написав ще велику кількість цікавих полотен. Пропонуємо вам переглянути деякі з них.

Доля, наче пісня

70 років від дня народження 

української співачки

Раїси Кириченко

Книжкова виставка

Ім’я народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України Раїси Кириченко добре відоме на Україні і в світі завдяки тому, що в неї була особлива виконавська манера. Її голос завжди можна було впізнати з-поміж інших.   Концерти співачки залюбки відвідували і слухачі старшого покоління, і молодь. І, мабуть, не було людини, яка, слухаючи спів Раїси Кириченко, лишалася б байдужою. Її чарівний, соковитий голоc, надзвичайної краси і сили впродовж усього діапазону дозволяв виконувати різноманітний репертуар. Художній феномен Раїси Кириченко був зумовлений не лише сценічністю й своєрідним забарвленням голосу – насиченого, тембрально багатого мецо-сопрано. І не тільки тим, що вона була виконавиця «народного плану». Її талант помножений не стільки на працю, скільки на усвідомлення того, про що вона співала, на створення образу, щонайбільше наближеного до життя, було зрозумілим пересічному слухачеві. Кожна пісня співачки входила у душу своєю стежиною, і кожна хвилювала по-своєму. Вони були як джерельця цілющої води. П’єш, а пити хочеться ще і ще… Голосом Раїси Кириченко милувалися шанувальники народного мелосу в Америці, Канаді, Німеччині, Польщі. Берегинею української пісні, символом нації, сучасної Чураївною називали співачку. Відомий поет-пісняр Дмитро Луценко так сказав про Раїсу Кириченко: «Коли я дивлюся на неї – бачу вроду українську, слухаю – чую голос України, ще раз дивлюся – бачу гідність України».

Могутній талант

180 років від дня народження російського композитора

                 О.П.Бородіна

           Книжкова виставка

«Самобутній композитор, один з творців російського симфонізму», «першокласний хімік, якому багато чим зобов'язана хімія», «засновник жіночих лікарських курсів» - ці слова належать сучасникам Олександра Бородіна, який дійсно був і геніальним композитором, і видатним вченим-хіміком, і невтомним просвітителем, і енергійним громадським діячем.

 Звичайно, не всі сфери докладання творчих сил Бородіна були рівнозначні. До найбільш істотних слід віднести мистецтво, науку і суспільну діяльність. Недарма в історії світової культури Бородін увійшов перш за все як геніальний композитор, учасник «Могутньої купки», творець опери «Князь Ігор» і «Богатирської» симфонії. Не менш відомий Бородін і як ученій-хімік, який першим отримав ряд хімічних сполук і дав початок новим шляхам в хімічних дослідженнях.

Рідкісне поєднання наукового та художнього мислення зумовили незвичайну цілісність натури Бородіна, і це якість у з'єднанні з притаманними йому стійкістю в переконаннях, доброзичливістю, душевної делікатністю і особистою чарівністю нестримно притягувало до нього людей.

Про життя і діяльність цієї унікальної людини написано чимало книг, в яких розкриваються ті чи інші сторони його багатогранної особистості, видання його листи, музичні твори, складені списки наукових робіт.

Книга Зоріна А.П. Олександр Порфирович Бородін- М.: Музика, 1987. - 190 с.» , яка адресована широким колам любителів музики, знайомить читача з життям Бородіна, з тим, як створювалися його музичні  твори, які стали невід’ємною частиною класичної спадщини і зайняли помітне місце в скарбниці світової музичної культури.

Нев’янучий квіт розпису

80 років від дня народження української майстрині народного розпису
        Параски Хоми
     Книжкова виставка

  

Казковий світ свіжих барв Параски Хоми  з перших виставок буквально  вразив глядачів розмаїттям квіткового буяння. На білих аркушах паперу, переосмислені багатою фантазією авторки, зацвіли-замайоріли «Маки», «Квіти», «Жоржини»,  «Гвоздики», «Чорнобривці», «Садові квіти»… Соковитістю кольору, вільним ритмом, природністю композиції майстриня заявила світові про свій потужний талант. І, зазвичай, всіх цікавило, як то жінка, що не закінчувала спеціальних шкіл чи студій, не мала, як скажімо, Федір Приймаченко, наставниці в особі матері-художниці, не вчилася, як петриківські малювальники, не була навіть на виставках творів народних живописців, створила довершені й талановиті картини, кращі з яких можна поставити поруч з роботами Катерини Білокур та Марії Приймаченко.  Дослідники творчості Параски Хоми говорять про розмах і безкрайність фантазії,  вільну симетрію, невимушений ритм, підкреслюють те, що художниця брала від природи певний настроєвий та колористичний мотив, а потім цілком вільно і сміливо створювала на аркуші площину, ніби розгорнуту композицію, виявляючи приховані в мотиві кольорові й пластичні ефекти, відкриваючі безмежні декоративні можливості навколишнього світу; наголошують на тім, що багата фантазія художниці поєднується з поетичним світосприйманням, створюючи радісний гімн молодості землі. Творчість Параски Петрівни Хоми - характерне для українців явище. Але вона знайшла власний стиль творення прекрасного. ЇЇ розписи неповторні. Іноді про талант судять як про щось стале, раз назавжди дане матір’ю-природою. А може, перша рисочка таланту Параски Хоми прихована у далекому спогаді? Буяння фантазії, соковитість кольору, невимушеність - усе це шло від безпосередніх поччутів авторки, від природи, що її оточувала, від любові до людей, яким вона відділа свій талант, своє мистецтво.

До вершин творчості

100 років від дня народження українського скульптора

Василя Івановича Свиди

Книжкова виставка

Місце Василя Свиди в мистецтві Закарпаття міцне й непорушне: видатний майстер закарпатської скульптури, він значною мірою визначив її обличчя, її міцні зв’язки з фольклорною традицією і високу роботу у матеріалі. Творчість Свиди виросла із закарпатської різьби по дереву. Від народних умільців скульптор перейняв і специфічну структуру художнього образу, і високу культуру роботи на дереві, глибоке й багатогранне розуміння зображувальних можливостей дерева як матеріалу для скульптури. Водночас твори Свиди були принципово новим словом у мистецтві Закарпаття. Його професійні скульптурі роботи утвердили  тему народу і тим самим підняли на один рівень з живописом, перебороли її хронічне відставання. Образи Василя Свиди завжди дуже життєві і переконливі. Художник досконало знав своїх героїв, їхні зовнішні риси, етнічний типаж, манери, рухи, особливості їхнього внутрішнього світу і психології. Ця безумовна достовірність образів, влучна спостережливість і м’який гумор становлять примітні риси обдарування Свиди.

Вітаємо лауреата!

Цього року лауреатом обласної премії імені Микола Куделі стала головний бібліотекар відділу літератури з питань мистецтв Зоя Алексійчук. Ми вітаємо її з цією подією і пишаємося, що вона працює саме у відділі мистецтв. Понад 30 років, після закінчення Рівненського інституту мистецтв, її праця була гідна оцінена на такому рівні. Вона закладає максимум зусилль як для  для популіризації книг по мистецтву, так і можливостей бібліотеки в цілому. В цьому можна переконатися, відвідавши сайт http://vip.volyn.ua/, на якому нещодавно була розміщена цікава інформація про фонд грамплатівок  нотно-музичного сектору.

Маестро італійської опери

200 років від дня народження італійського композитора
Джузеппе Верді

   

Святкування 200-річчя від дня народження  Джузеппе Верді в Україні розпочалося кілька місяців тому. А сьогодні, саме в день його народження, у відділі літератури з питань мистецтв відбулася музична година, присвячена життю і творчості видатного композитора.

     Творчий геній Джузеппе Верді збагатив світову музичну скарбницю неперевершеними оперними шедеврами, а саме ім’я композитора стало уособленням національної слави його батьківщини – Італії. Мистецтво Джузеппе Верді розквітло у поворотний момент італійської історії, в епоху національно-визвольного руху – Рісорджименто, коли італійці піднялися на боротьбу за національне об’єднання країни. Верді, як справжній патріот своєї вітчизни активно підтримував цей рух. Музика маестро, сповнена патріотичними почуттями, мала виняткову популярність і надзвичайно впливала на свідомість нації. Лозунг «Viva Verdi!», що лунав скрізь у той час, був зашифрованим гаслом національно-визвольної боротьби італійців.  

Джузеппе Верді був першим композитором, який спеціально займався пошуком сюжету для лібрето, що найкраще відповідав особливостям його композиторського дару. Працюючи в тісному співробітництві з лібретистами і знаючи, що саме драматична експресія є головною силою його таланту, він домагався виключити з сюжету «непотрібні» деталі й «зайвих» героїв, залишаючи лише персонажів, у яких клекочуть пристрасті, і сцени, багаті на драматизм.

      Майже три чверті століття охоплює творчий шлях видатного митця – шлях наполегливої праці та смілих пошуків. Ні за його життя, ні після смерті в Італії на з’явилося композитора, рівного Верді за значенням і силою могутнього таланту. Національний геній, великий Верді створив шедеври оперної класики, які не сходять зі сцен театрів світу. Символічне « Viva Verdi!» нині лунає в усьому світі вічною подякою людства композитору за його безсмертну музику.

  Студенти Луцького педагогічного   коледжу мали змогу переглянути фільм  про Джузеппе Верді, прослухати відомі арії з його опер у виконанні Лучано Паваротті та Анни Нетребко та переглянути книжкову виставку «Маестро італійської опери»

Ілюстрація - окраса книги

В останній день вересня ми святкуємо Всеукраїнський день бібліотек.
Саме бібліотеки відкривають перед читачами світ книг, знань, інформації. 

«Що толку в книзі, якщо в ній нема картинок» - пригадуєте? - так говорила Аліса з «Країни Чудес». Дійсно, гарно ілюстрована книга завжди привертає увагу. Якщо поглянути на книги, побачимо: вони такі різні не тільки за змістом, але зовнішнє. Не секрет, що іноді читачів приваблює саме те, яку обкладинку має книга. А якщо читач ще погортає її та побачить гарні ілюстрації, то обов’язково зацікавиться книгою.

Книжкова ілюстрація – частина книги, одночасно витвір графічного мистецтва, що має самостійну художню цінність, а також є свого роду ключем до розкриття художньої своєрідності твору або естетичне доповнення до тексту. Призначення ілюстрації – допомогти з’ясувати те, що сказане в тексті, освітити його зміст, зробити видання яскравішим, візуально цікавішим і якісним. Багато в чому історія малюнка пов’язана з рукописною книгою, а з друкарського книгою – розвиток гравюри і літографії і як доповнення до ілюстрації – заставка, буквиця, обкладинка, суперобкладинка. Ілюстрації до самих найвизначніших творів світової літератури створили класики світового образотворчого мистецтва: Ботічеллі, Рембрандт, Делакруа, Домьє, Мане, Рєпін, Кустодієв, Врубель. Історія світового мистецтва знає десятки імен художників, що в основному (навіть цілком) присвятили себе книза: Гюстав Доре, Володимир Фаворський, Іван Білібін…

Що ж таке книжкова ілюстрація? Якою вона має бути і чому повинна Слугувати? Чи потрібна вона книзі? Чому кращі художники світу творили ілюстрації до видань? Які сучасні художники-ілюстратори створюють книжкові шедеври? Хто автори ілюстрацій до видань волинських письменників? 
На ті чи інші запитання дала відповідь головний бібліотекар відділу літератури з питань мистецтва Зоя Алексійчук на презентації книжково-ілюстративної виставки «Магія книжкової ілюстрації». 
Присутні мали змогу ознайомитися з взірцями класичної конструкції книги, композиційними новаціями і яскравими образами. Волинська художниця Наталія Кумановська розповіла, як вона ілюструвала книги поетеси Галини Яструбецької та «Рубаї» Омара Хайяма.

 «Книги – кораблі думок, що мандрують у часі і дбайливо несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління» (Френсіс Бекон).

Незалежний і прогресивний

100 років від дня народження американського режисера
Стенлі Креймера

Якщо поринути в буремні 60-ті роки ХХ століття, коли жоден митець, який тримав руку на пульсі свого часу і не міг пройти повз виступи молоді розвинутих країн проти війни, расизму, то зразу згадуємо американського режисера Стенлі Крамера з його фільмом «Нюрнберзький процес» (1961 р.).  Режисер сам заявляв, що в ньому він покаже всю правду, нічого не приховуватиме. Він завжди  посідав  осібне місце в американському кіно. Це був режисер «незалежний», оскільки сам був продюсером власних фільмів і проводив у них порівняно незалежні думки. Крамер належав до ліберальної частини американського суспільства. Якщо він говорив про відворотні сторони американського життя, то не з метою змінити існуючий лад, а тільки полегшити його, зробити більш справедливим, відповідним американської конституції. Порушення важливих суспільних питань, уміння їх викласти образною мовою фільму, реалістична спрямованість Стенлі Крамера, - все це робить його творчість значущою.

     Абстрактний характер креймеровського гуманізму підтверджує і відповідь режисера на запитання про тему, яка об’єднує всю його творчість: «Утвердження людської особистості, яка зможе жити в суспільстві справедливості». Фільм «Благословіть дітей і тварин» надзвичайно співзвучна тим настроям, що панували серед американської інтелігенції 60-х – початку 70-х років.Креймер показав, що цивілізація несе дітям право вбивати, право кулака, право знущатися над слабшими.  Благословляючи дітей і тварин, хто ближче стоїть до природи, хто не приймає благ цивілізованого суспільства, Креймер створив у своїй картині певну модель ситуації, що склалася у відносинах між поколіннями і у ставленні їх до «благ» сучасного життя.

      Золотий приз журі VIII Московського Міжнародного фестивалю картина американського режисера Стенлі Креймера «Оклахома як вона є» отримала за «послідовне втілення теми гуманізму». Після вручення нагороди в інтерв'ю на запитання, що ж все-таки лежить в основі всієї його творчості, Стенлі Краймер відповів: «Любов до людини. Як і кожен митець, я шукаю правду. А її важко відшукати. Ми виявляємо лише частину її, а це небезпечно: надто часто напівправда виявляється будівельним матеріалом для великої брехні. Тому художник повинен шукати правду, слідувати своїм концепціям і захищати їх ».

Митець українського барокко

300 років від дня народження українського архітектора 
Івана Григоровича Григоровича-Барського

У 60-х -  на початку 70-х рр.. ХVIII ст. найпопулярнішим архітектором Києва вважався Іван Григорович Григорович-Барський. У цьому році випала нагода здійснити власну подорож по місцях, пов’язаних з ім’ям митця, вшановуючи 300-річчя від дня його народження. І немає значення, якщо цей маршрут не розроблений мистецтвознавцями. Адже збереглися відомості про споруди, які він здійснив у завершальний період розвитку стилю українського барокко. І це дає можливість оглянути ті, що збереглися, адже вони  увібрали в собі увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об’єднавши його з власними естетичними засадами, розумінням прекрасного.  Григорович-Барський багато чого сприйняв від видатного майстра європейської школи Растреллі, однак своєрідно перетлумачив засвоєне в дусі українського архітектури. Він удосконалив композицію храмів на плані тетрахонта, надавши їм урочистого вигляду завдяки стовпоподібним силуетам. Упродовж 20 років він збудував церкву Красногорського монастиря, Набережно-Микільську дзвіницю, галерею Костянтинівської церкви, корпус братських келій Межигірського монастирі, Покровську церкву в Києві – одну з найкращих своїх споруд. Крім того, архітектор збудував багато цивільних споруд у Києві, зокрема будинки нової бурси, гостинного двору на Подолі та ін. Останнім його витвором була дзвіниця Успенського собору Києво-Печерської лаври (1782 р.).

Цікаво, що зберігся проект епітафії Іванові Григоровичу-Барському, складений, хоч як це не дивно, ним сами, з яким можна ознайомитися в книзі: "Корені та парості".

  Саме  в цьому документі вказано «…сего 1785 умре, зде погребен… мая числа котрому будет вечное упокоение». Мабуть, будівничий переживав тоді кризу або тяжко хворів, проте помер він на шість років пізніше – 10 вересня 1791 року. Для істориків архітектури це важливо, адже дає змогу зараз більш певно датувати його ще не виявлені роботи, які в епітафії описані далеко не всі.

Неперевершений оперний співак

110 років від дня народження українського співака Бориса Гмирі

Музична година

Двадцяте століття подарувало українській оперній сцені ім’я, після появи якого весь світ заговорив про українську вокальну школу, – це ім’я Бориса Гмирі. Його називали великий Борис. Йому аплодували в багатьох куточках нашої країни і за її межами. Борис Романович Гмиря був і залишається одним із найвизначніших співаків сучасності. Він єдиний інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру у світовий контекст. І зробив він це, живучи та працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах. Слід зазначити, що твори у виконанні Бориса Гмирі введено в найпрестижніші музичні каталоги, а його ім’я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. Сьогодні, вшановуючи його памяті, в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки було проведено музичну годину "Борис Гмиря: геній серед тернів". Ось, про що розповіла присутнім бібліотекар Олена Довгун:

"Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині, що на Сумщині 1903 року. «Народився я 23 липня за старим стилем, а на другий день було свято «Бориса і Гліба», іменем одного із них мене й назвали. Днем народження лишилось 23 липня, або 5 серпня за новим стилем». Багатодітна родина бідувала. Бувало хліб ділили ниткою на прозорі скибки. Батько хлопчика шив кожухи, жив важким життям селянина, і помер під час голодомору в 1933 році, мати ж залишилася живою завдяки літру молока, який вчасно привіз її син. По закінченні початкової школи, 11-річний Борис пішов у найми. Потім працював сторожем, вантажником, кочегаром. І лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. 1930 року Бориса Гмирю було зараховано студентом Харківського інженерно-будівельного інституту. Навчаючись, він почав серйозно займатися співом. На четвертому курсі його запросили на прослуховування до консерваторії, студентом якої він став в 1934 році.

Там доля звела молодого хлопця з талановитим педагогом Павлом Голубєвим, який згодом став близьким порадником на все життя Саме він поклопотав, щоб за особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти Миколи Скрипника Борис, як виняток, одержав право навчатися у двох вузах одночасно. І хоча хлопець, вступивши на навчання до консерваторії, не знав навіть нот, а йому вже було тоді за 30, проте те, що інші вивчали роками, Гмиря засвоював за місяці та тижні.

 Згодом його запросили на роботу до Харківського театру опери та балету, на сцені якого він вперше з’явився у ролі Султана в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». А далі був Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, з яким пов’язана більша частина його життя.

Не можна не сказати про те, що перлиною творчого доробку співака стала «Шевченкіана». Гмиря – перший і до цього часу єдиний співак, який підготував і виконав концертну програму музичних творів на вірші Кобзаря. Прекрасно звучали у його виконанні музичні твори на вірші Тараса Шевченка «Гей, літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої» тощо. Фірмою «Мелодія» шевченківська програма Гмирі була записана на пластинку під назвою «Великому Кобзареві» і надіслана в Монреаль на Всесвітню виставку, де мала неймовірний успіх.

1957 року Борис Романович був змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки своєї праці не знав спокою. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, було звинувачення його в неправильному співі.

Серце співака зупинилося 1 серпня 1969 року, на 66-му році життя митця. 4 серпня, майже в день його народження, піснею «Чуєш, брате мій» у супроводі Капели бандуристів Україна і весь Радянський Союз навіки прощалися з Борисом Романовичем. Це був найвелелюдніший похорон в Україні після похорону Остапа Вишні.

Борис Гмиря створив і залишив нам і майбутнім поколінням величезну спадщину: в його репертуарі нараховувалося 39 оперних партій, понад 500 вокальних творів, з-посеред яких 280 романсів, 150 народних пісень, 85 арій тощо. Дослідники стверджують, що ніхто з оперних співаків не зміг повторити або хоча б наблизитись до такого феномену творчих можливостей. На наше щастя, Борис Романович поклав на носії майже весь свій репертуар, який записано на двохста платівках, деякі з них перевидавались 120 разів!

У квартирі, де мешкав співак, зусиллями його вірної дружини Віри Августівни збереглося усе, що пов’язане з життям і мистецькою діяльністю цього славного артиста. Незважаючи на відсутність офіційного статусу і штатного розкладу, квартира-музей співака утримується в зразковому порядку. Тут зберігається близько 10 тисяч експонатів: фотодокументи, афіші, особисті речі співака, величезна архівна фонотека його записів, яка повинна би бути негайно переведеною на компакт-диски, оскільки їй загрожує руйнація… 

  Прикро, але тільки через 10 років після смерті Бориса Романовича (1979) був споруджений пам’ятник на його могилі, і це було також зроблено завдяки велетенським зусиллям Віри Августівни, яка відійшла від нас у вічність 1996 року. Вона заповіла поховати себе купкою попелу біля ніг чоловіка і її воля була виконаною…

Сьогодні в Києві діє Добровільний фонд Бориса Гмирі, президентом якого є Ганна Принц – племінниця Віри Августівни. Саме вона врятувала від тліну багато платівок із записами співака, в умовах хронічної нестачі коштів примудрилася видати невеликими тиражами компакт-диски з творами у виконанні свого великого родича."

На превеликий жаль, найкращі книги про співака видавалися в Москві. Реставрували записи і тиражували платівки теж там. Офіційна Україна вперто ігнорувала не лише спадщину, а й пам’ять про Бориса Гмирю.

І лише в 2006 році побачило світ мистецьке видання «Гмиря і Шостакович» як результат дослідження взаємин двох геніальних митців. Авторами книги виступили Ганна Принц, Маріанна Копиця, Наталія Цимбаліста.

Борис Гмиря і Дмитро Шостакович. Геніальний вокал і геніальна музика. Гмиря – син України. Шостакович – син Росії. Книга видана за підтримки Міністерства культури і туризму України, Міжнародного фонду «Відродження» накладом 5 тисяч примірників.

Іншою, рівнозначною працею попередній, є книга «Щоденники 1936-1969 рр.», укладачем і автором супроводжуючих текстів якої виступила Ганна Принц.

Відомо багато випадків ведення щоденників письменниками, поетами, політичними діячами, але зовсім мало співаками і артистами. Ведення щоденників співаками такого рівня і масштабу, як Борис Гмиря – факт унікальний і неймовірно цікавий. 

Співак вів щоденники з першого дня його роботи на сцені протягом 33-х років. Причому він вів не лише щоденники, але й значну за обсягом переписку, яка також являється цікавою сторінкою в літописі його творчої діяльності та життя. 

Відомий російський диригент Давид Бухін (Санкт-Петербург) у листі, датованому 12 грудня 1998 року, підкреслив: «...Вічно буде виникати думка про те, що якби прожив своє яскраве життя Борис Гмиря в якійсь незалежній європейській, навіть маленькій державі, він іще за життя став би святим. І було б це життя куди довше і щасливіше. Правда, виникає питання: чи співалося б так цьому рідкісному співакові? Адже партитурою йому стала трагічна і щемна історія українців, світового народу, який породив його на страждання і пам’ять про себе... Гмиря — це безодня, гігант. Він посланий Україні як національна ідея...»

 

Імператив музичної краси

75 років від дня народження українського композитора
             Мирослава Скорика
                                Книжкова виставка

Мирослав Скорик належить до того мистецького покоління, яке впевнено заявило про себе у другій половині 60-х і на початку 70-х років. Молодий композитор зі Львова привернув до себе неабияку увагу і інтерес слухачів прагненням сказати своє слово в мистецтві. Він одразу проявив себе в дуже різних напрямках музичної культури. Крім суто «класичного» спрямування музикант цікавився й естрадою, перший вніс в українську «легку» музику ритми джазу і рок-музики. Разом з тим Скорик відзначався якостями, що виявляли в ньому справжнього і переконливого послідовника визнаних майстрів українського мистецтва. Власне, коріння його творчості сягає, як це взагалі найчастіше спостерігається, у глиб перших дитячих музичних вражень. Дід по матері, І.Охрімович, був відомим фольклористом, сестра бабусі – славетна українська співачка Соломія Крушельницька, батько – історик і етнограф, який довгий час працював науковим співробітником Львівського відділення Академії наук України і до того непогано володів скрипкою і часто музикував у вільний час.

 Серед наших користувачів інтерес до творчості Мирослава Скорика не зникає з часом. Тож, користуючись ювілейною датою композитора – 75-річчю  від дня народження, у відділі організовано книжкову виставку. Матеріалу досить багато: крім книг і статей із періодичних видань, на виставці розміщені і його твори. Видатним досягнення останніх років стала опера «Мойсей» за мотивами поеми І.Франка. Клавір цієї опери є у фонді нашого відділу.

 Як зауважує музикознавець Любов Кияновська в своїй статті «До вершин досконалості» в журналі «Музика». - 2008.- №3.- с.8-9: «Все, що відбувається у музиці Скорика останніх років, - справжнє  і непідробне». Таке визначення  змушує звернути увагу саме  на пошуки  композитора на шляху своєї еволюції. Поєднання в своїй  творчості різних стилів, хоча і не всіма сприймається позитивно, однак нікого не залишає байдужим.

Король тенорів

         
  160 років від дня народження 
   українського співака 
       Олександра Мишуги
                Книжкова виставка

Ім’я Олександра Мишуги поруч з іменем Соломії Крушельницької сіяло  в сузір’ї найбільших співаків світу, таких, як Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Він співав на всіх головніших оперних сценах Європи, у найвідповідальніших партіях світового оперного репертуару. Не співав він лише в українському оперному театрі – з тієї простої причини, що такого театру тоді не було ні в царській Росії, ні в Австро-Угорщині, де проходила основна його діяльність. Але скрізь, де тільки можна було, він популяризував українську народну пісню, твори Лисенка, Вахнянина та інших українських композиторів. Це був патріот у найвищому розумінні слова. Не тільки багато самовідданої праці віддав він талановитій молоді, працюючи як викладач співу у Київській музично-драматичній школі Лисенка, але й раз у раз допомагав матеріально здібним молодим співакам. Та хоча він жив і творив порівняно недавно, на рубежі двох останніх століть, молоде покоління (та й не тільки молоде) мало знає про нього. Стало це з різних причин. По-перше, тоді Україна була розрізнена, і багато, що стосувалося Галичини, залишалося майже невідомим. По-друге, його творча біографія ще й досі не досліджена. Перша книга спогадів «Олександр Мишуга – мистець і людина, що вийшла у Львові 1938 року, давно вже стала бібліографічною рідкістю, а друга – «Славетний співак» (Львів, видавництво «Каменяр», 1964 рік) – побачило світ мізерним тиражем і не дійшло до читача. 

В 2004 році у видавництві «Музична Україна» вийшла книга «Олександр Мишуга – король тенорів», яка містить спогади відомих діячів вітчизняної культури і зарубіжних країн. У книзі подано також листи, архівні документи, матеріали і літературні твори, в яких розкривається образ одного з найвизначніших українських митців ХІХ – початку ХХ ст. Із спогадів сучасників та учнів Мишуги, із статей мистецтвознавців та істориків театру перед нами виступає надзвичайно привабливий образ людини дивовижної чарівливості, величезного артистичного хисту і надзвичайно ясного й сильного розуміння свого громадського обов’язку, людини, що мала щастя і право вважати своїми друзями, однодумцями  Івана Франка і Миколу Лисенка. Все своє життя Олександр Мишуга віддав рідному народу, любимій Україні. Про них він не забував ні в хвилини радості і тріумфів, ні в тяжкі часи невдач і розчарувань. Тож його ім’я повинні знати і шанувати в Україні сучасники і наступні покоління.

Різнобарв’я

Відкриття виставки творчих робіт Іванни і Ксенії Дацюк та Олени Звягінцевої

З творчістю родини Дацюків наші користувачі добре обізнані. Адже в бібліотеці це вже 4 виставка творчих робіт молодих мисткинь цієї династії. За час останньої зустріч з ними (1,5 роки тому) відбулися деякі зміни в їхньому житті. Вони взяли участь  в різноманітних виставках:  "Різдвяний вертеп" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк2012-2013),"Акварелі" Волинської організації Національної Спілки художників України (Луцьк 2013). Деякі їхні роботи знаходяться у приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Канади, США.

Кожна нова виставка в  бібліотеці ще більш вражає своїм масштабом. Присвячуючи своє життя улюбленому жанру образотворчого мистецтва - живопису, дівчата не роблять зупинок, довгих пауз. Годину за годиною проводять Олена Звягінцева, Іванна і Ксенія Дацюки за мольбертом з палітрою в руці. Тож завдяки цій   дивовижній працьовитості вони й  створили так багато полотен.

На  виставці представлено понад 90 робіт художниць. Для картин  кожної із них відведена окрема площина, тож маємо змогу порівняти їхні роботи. Зразу впадає в око те , що їх об’єднує – це вибір жанру, переважно портрети. Якщо поглянути на натюрморти, то помітимемо, що в кожної з художниць є зображення, присвячені святу Великодня – Пасхи, і їх досить багато і це, в свою чергу, свідчить про те, що дівчата свято шанують традиції свого народу. Оскільки навіть серед портретів, уважно поглянувши,  побачимо елементи народного побуту. Виставка має назву «Різнобарв’я», напевне, тому, що картини насичені різними кольорами. Переважно це теплі відтінки, які вносять у споглядання спокій та радість.

 Олена Звягінцева                           Ксенія Дацюк

 Іванна Дацюк

Олена Звягінцеів з відвідувачами виставки