Художник-оформлювач української державності

  

Василь Григорович Кричевський – унікальна постать в мистецтві України XX cтоліття, яка напродчуд довго чекала на повернення в український культурний контекст. З нагоди 140-річчя від дня народження художника у відділі літератури з питань мистецтва організована виставка «Засновник українського стилю в архітектурі». Бібліотекар Олена Довгун зробила підбірку літератури, яка на сьогоднішній день різносторонньо висвітлює багатогранну творчість Василя Кричевського. Ось, що ви коротко можете почерпнути з опрацьованого нею матеріалу:

«Народився художник 31 грудня 1872 року на Сумщині. Освіту здобув самотужки, відвідуючи вільним слухачем Харківський університет. Саме відсутність «чужої школи», якою тоді виступав московський інститут, допомогла йому знайти свою власну українську дорогу.

70 літ життя й творчості дослідника українського мистецтва пов’язані з Україною, з них понад 30  років – з Києвом. Саме в цьому древньому місті створювалась більшість його шедеврів.

1917 року Михайло Грушевський, тодішній голова Центральної Ради, доручив Василю Григоровичу розробити для Української Народної Республіки проект паперових грошей номіналом дві гривні. Цю роботу майстер виконав у блискучій графічній манері. Також йому випала честь створити Великий і Малий герби Української Народної Республіки, що нині відроджено в якості державного (Малого) герба України.

У чому ж полягає унікальність митця? Та в тому, що він не тільки стояв біля витоків художньої освіти в Україні, не був лише художником-оформлювачем української державності, а й плідно працював у царині архітектури, малярства, дизайну, книжкової і станкової графіки, сценографії тощо. Разом із Данилом Щербаківським доклав усіх зусиль, щоб піднести в очах людей здобутки народної культури. Це, на його думку, мало сприяти утвердженню країни на світовій арені. Саме тому Василь Григорович збирав предмети, які найбільше засвідчували оту незрівнянну, поряд з іншими народами, самобутність українців. Усі ці скарби з часом формували неповторну колекцію, яку, на превеликий жаль, було повністю знищено 7 лютого 1918 року.

Майстер розпочав свою мистецьку діяльність як архітектор. Створений за його проектом будинок Полтавського земства (1903-1908), а нині це Полтавський краєзнавчий музей, було визнано взірцем українського архітектурного стилю. На жаль, ця будівля згоріла під час Другої світової війни і була відбудована з багатьма змінами 1964 року. Також Василю Кричевському належить авторство меморіального музею Шевченка в Каневі (1931-1934 рр.) Було багато й інших архітектурних проектів. Проте, доля його малярських творів краща за долю архітектурних. Це пояснюється тим, що вони створювались без будь-якого редагування.

Загалом за життя Василь Кричевський створив понад 3 тисячі робіт. У радянський час систематично відбувались їх вилучення й знищення з фондів музеїв і бібліотек.

1943 року стомлений від постійного тиску Василь Кричевський виїхав за кордон до сина в Париж, а в 1948 році переїхав з дружиною до доньки Галини у Венесуелу, де до останнього свого подиху продовжував працювати. Після війни роботи майстра експонувалися на 17 виставках, з них лих лише тричі на Україні. Це пояснюється тим, що митець емігрував, а його ім’я було під забороною.

Помер майстер у м. Каркаасі 15 листопада 1952 року напередодні свого 80-річного ювілею. Після здобуття незалежності Україною на батьківщину художника було повернуто значну частину його творчої спадщини».

В творчих пошуках

 Фотовиставка Валентина Однов’юна

 Фотографія - найтонше мистецтво зупиняти час в той самий, єдино правильний момент, знаходити унікальний кут зору, під яким звичне стає неймовірним, з разючою точністю вихоплювати з навколишньої реальності фрагменти і перетворювати їх на справжні шедеври. В наш час для того щоб створити чудові знімки  не обов'язково бути професіоналом: достатньо доброго чуття, загальних уявлень про композиції і якісного фотоапарата. Безсумнівно, що загострене почуття прекрасного, сприйнятливість до пульсу всесвіту, вміння знаходити особливе в тривіальному і доносити свій погляд до глядача неспотвореним - задатки фотографа, які, мабуть,  живуть в багатьох з нас, але не кожен готовий обрати цю стезю основною в житті. Адже серед нескінченної кількості можливостей для самореалізації напевно знайдуться й такі, в яких ми не просто гарні, а блискучі і, безсумнівно, успішні. А фотографія залишиться нашою пристрастю, постійної і сильною, але не спонукає витрачати роки на відточування майстерності. 
 Ці слова, безперечно,  не стосуються   автора  фотовиставки, яка відкрилася в відділі мистецтв 4 грудня - Валентина Однов’юна, цікавого в усіх відношеннях і який, безперечно,   володіє талантом фотохудожника. Він обрав цю стезю творчості основною в своєму житті. Валентин багато фотографує і не намагається когось копіювати, старається бути чесним по відношенню до своєї творчої сутності. Народився Валентан Однов’юн у 1987 році в місті Харкові. В 13 років Валентину поставили діагноз онкозахворювання. Після чотирьох років хвороби і реабілітації Валентин захопився фотографією.  Валентин закінчив Харківський професійний поліграфічний ліцей за спеціальністю оператор комп’ютерної верстки і Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю вчитель англійської мови.  
З 2005 року він  активний учасник обласних виставок, що проводилися на базі Харківського обласного центру народної творчості, а також дипломант VII, VIII етнічно-мистецького фестивалю «Печенізьке поле» (2008-2009 рр.) і міжнародного фестивалю «Покуть» (2010 р.). На сьогоднішній день Валентин брав участь у 10 спільних фотовиставках в Україні та 7 персональних виставок в Україні та Європі, взяв участь у 3 проектах і аукціонах на підтримку онкохворих дітей та дітей сиріт. У 2011 році Валентину була вручена подяка Королівського Посольства Норвегії в Україні. Валентин Однов’юн – фотохудожник міжнародного рівня. Публікації про нього неодноразово з’являлися в країнах Європи, СНД, а також США, Аргентині, Бразилії та Кореї. Його фотографії зберігаються в приватних колекціях Литви, України, Росії, Туреччини, США, Бельгії та Італії. Це вже 8 персональна виставка Валентина. І хоча у хлопця немає спеціальної освіти, саме фотографію бачить своїм покликанням.  На виставці, яка має назву «В Пошуках», представлено 23  різножанрових світлин. В основному це фотознімки пейзажів, Абсолютно всі фотографії, представлені на виставці в чорно-білих тонах. На думку фотографа, чорно-біла картинка чіткіше, ніж кольорова відображає ідею і суть роботи. У роботах Валентина відразу помічається унікальне бачення незвичайного в повсякденному.         Знайти об'єднуюче слово для різножанрових робіт вкрай важко - схоже, автор прагне відобразити все те незвичайне і прекрасне, що щодня потрапляє в поле його зору. Особливу увагу художник приділяє контрастності і кольору, що викликає асоціації з використанням особливих технік зйомки та технічної обробки зображення. Однак автору чуже використання фотошопу, він прагне створити необхідні умови ще в процесі зйомки, що дозволяє домагатися надзвичайного правдоподібності зображень. Як і будь-який художник, що знаходиться в безперервному творчому пошуку, автор представлених робіт намагається відобразити своє бачення світу, а це є джерелом творчого натхнення. 

 Сюжет-роздум. Це особливість робіт фотохудожника Валентина  Однов’юна. Молодий автор любить життя. Кожна з його 23 фотографій - погляд на події, які запам'яталися.   На стінах немає жодної нудної фотографії - кожна несе свій настрій і це від випадкових, не постановочних кадрів. Тоді враження найяскравіші. А ще цікаво, що загалом Валентин постійно носить з собою кілограмі шість. Адже у нього при собі завжди фотокамера, три об’єктиви, спалах. Для фотографа момент, який зачепив, може зустрітися на кожному кроці. 

Чудові мелодії, які виконували на гітарі Світлана та Анастасія Семенюк, допомагали глядачам налаштуватися на мистецьку хвилю. 
 За новими враженнями Валентин Однов’юн на Західну Україну збирався заплановано. Тут хлопець гостював тільки в дитинстві. А зараз він приїхав до Луцька вже з фотоапаратом. Сподіваємося, що він знайде цікаві кадри і згодом побачимо їх на новій виставці.

Перший народний артист України на Волині. Спомин після життя.

Літературно-мистецький вечір до 100-річчя від дня народження українського актора і режисера, народного артиста України Григорія Канішевського

По обіді 26 листопада 2012 року у Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки було надзвичайно велелюдно. Зібралося близько сотні представників театральної громади міста, нащадки актора, щоб вшанувати пам’ять першого на Волині народного артиста України Григорія Митрофановича Канішевського з нагоди його столітнього ювілею.

На великому екрані демонструвалися світлини із вистав, у яких він грав, його образи-портрети у ролях Черкаського, Волинського театрів. Присутні мали змогу візуально переконатися у широті його виконавської палітри, неповторності створених ним образів. Ті, хто «ходив колись на Канішевського» впізнали голос улюбленого актора (касети зберігаються в його родини). А ще були представлені фамільні реліквії – справжнісінька знахідка для дослідників мистецтва: численні рецензії, світлини, програмки постав, рукописи. Волинь була кінцевою, найвищою сходинкою до вершин високої майстерності Григорія Канішевського.

Народився Григорій Канішевський 26 листопада 1912 року в м. Києві. Батько працював на залізниці оглядачем вагонів і помер 1920 року, його замордували петлюрівці. Після смерті батька жити стало важко. Працював лише старший брат Сава. Решта дітей – школярі. Григорій був найменшим у сім’ї. Мати була неписьменною. Часто під час жнив їздила до свого рідного села Рудьківка, що на Чернігівщині, жати за сніп. У 1927 році, закінчивши семирічну трудову школу залізничників, Григорій вступив у школу ФЗУ при кондитерській фабриці імені Карла Маркса і після закінчення її залишився там працювати. А згодом він за порадою старшого брата, перейшов на Київський паровозовагоноремонтний завод, працював токарем по металу найвищого розряду. Молодий хлопець з однаковим запалом віддавався роботі і брав активну участь у драматичному колективі клубу залізничників імені Фрунзе. Виступаючи в драматичному гуртку, він і гадки не мав, що це – початок його великого творчого шляху. У житті все вирішують обставини, в яких людина опиняється. Можливо, якби в долі Григорія Канішевського не трапився драматичний гурток, не залюбив в театр раз і назавжди, доля склалася б інакше. Але все склалося саме так – у житті майбутнього актора з’явилося мистецтво. Він відчув його смак. Провідні актори і режисери Києва допомагали цьому драматичному колективові, і, звичайно, не могли не помітити обдарованого юнака. Згодом Григорія Канішевського запрошують як актора до Другого Робітничо-селянського театру у місті Бородянка під Києвом. У 1932 р. базою Другого Робітничо-селянського театру імені Шевченка стає місто Черкаси. Йшли роки, театр міцнів і бажання продовжити акторську нелегку і цікаву працю не полишали Канішевського. Репертуар став серйозним. Грали навіть «Бориса Годунова» О. Пушкіна. Черкаський театр мав авторитет, великий успіх у глядачів. Але почалася війна. Як правило, театральні колективи всіх великих міст встигли евакуюватися. Черкаському ж не поталановило – він, якщо можна так сказати, потрапив під колеса військової машин. 13 вересня 1941 року театр перестав існувати. Але тільки на деякий час. У 1944 році Григорія Канішевського було призначено директором театру. Він виправдав довір’я. І як директор зробив усе можливе, щоб Черкаський театр імені Т. Шевченка швидше почав діяти. Сам він невдовзі став провідним актором Миргородського пересувного театру.

І вже в 1945 році Миргородський театр з Полтавщини в повному складі за рішенням уряду був переведений на Волинь, в Луцьк. Саме на Волині особливо яскраво розцвів його талант, саме тут акторська майстерність досягла вершин. Він став окрасою волинської сцени. Майже 30 літ, починаючи з 1945 року, щовечора на сцені обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка зустрічалися лучани й гості нашого міста з талановитим актором. Кожна нова роль митця ставала подією, глядачі йшли на Канішевського, йшли на зустріч з високим і прекрасним мистецтвом. То був неповторний час, коли гаряче й віддано любили книгу і театр, коли нова книга і прем’єра в театрі були найвищими цінностями. Луцьк для Григорія Канішевського позначений не тільки театром, де його гаряче любили глядачі.

Його життя було насиченим і сповненим різноманітної діяльності. Григорій Канішевський здійснив постановку кількох вистав, сам створив драматичні твори «Осине гніздо» і «Шахтарська рапсодія». Сім років він викладав у студії при обласному драмтеатрі, дав путівку у життя багатьом служителям Мельпомени, допомагав становленню талановитих особистостей. Доля відвела на цьому світі Григорію Канішевському майже 80 років. Першого листопада 1991 року актор помер. І хоч останні роки свого життя він безпосередньо не працював у театрі, але не поривав з колективом, жив його радощами, болями і надіями. Він лишився у добрій пам’яті колег, глядачів, людей, залюблених у театр, у світле й прекрасне мистецтво майстра сцени – народного артиста України Григорія Канішевського.

З ініціативи колег, у 1995 році на будинку, що на проспекті Волі , 7, де з 1954 і до останніх своїх років жив Г. Канішевський, встановлено меморіальну дошку.

Є різні подоби пам’яті. Пам’ять, яка знайшла місце у багатотомних енциклопедіях, і пам’ять, яка залишилася в людях. Саме вона і промовляла про нашого славного земляка.

 Спогадами про Григорія Канішевського
 поділилися:

Данило Поштарук, директор Волинського обласного театру ляльок; заслужений діяч мистецтв України;














  заслужений артист України Олександр Пуц;

актори волинського театру Мирослав Юзефович

і Адам Даценко;














заслужена артистка України Лариса Зеленова;

 народна артистка України Людмила Приходько.









 Зустріч стала квіткою пам’яті цьому прекрасному акторові, який створив особливу епоху волинського театру, котра не відійшла із ним – вона зосталася незатертим знаком в історії театрального мистецтва.

Вечір підготувала і провела головний
 бібліотекар відділу Зоя Алексійчук

Повернення Майстра

 130 років від дня народження українського художника        Михайла Бойчука

                      Перегляд образотворчих матеріалів

              Неупереджено розглядаючи зародження, становлення і розвиток українського новітнього мистецтва, фрескового живопису і всього монументального живопису ХХ століття, не можна обминути імені Михайла Бойчука.            Доля не була прихильною художникові, внаслідок чого він протягом тривалого часу залишався невідомим широкому загалові. Його фрески не збереглися, картин і рисунків відомо мало, осталися поодинокі репродукції творів. Пошуки матеріалів про Бойчука приводять багатьох авторів публікацій у село Романівка Теребовлянського повіту в Галичині (Тернопільська область), де 30 жовтня 1882 року народився майбутній художник. Родинна хата після війни згоріла і згодом була розібрана. Разом з хатою пропали ранні малюнки. Чудово, коли в юності трапляється людина, яка допоможе обрати вірний шлях у житті. В біографії визначних людей нерідкі такі випадки. Вчитель і директор школи в Романівці Ковальський побачив в хлопця мистецькі здібності і допоміг йому виїхати до Львова на навчання.
         При матеріальній підтримці Наукового товариства імені Тараса Шевченка Михайло Бойчук продовжував освіту у Відні, потім у Краківській Академії красних мистецтв, Мюнхені та Парижі.
         Взагалі у графіці Бойчук працював небагато та збереглося з його графічних творів зовсім замало. Проте в них розв’язувалися основоположні проблеми школи Бойчука – художнього методу, стилю, форми. Про один з найбільш ранніх малюнків митця «Жінка» дізнаємося з книги К.Сліпка-Москальціва «М.Бойчук», в якій цей портрет відтворено. Зроблено його у 1907 році під час перебування митця в Парижі. Там також написаний інший малюнок художника «Жінки з гусками». Порівняння цієї речі з «Жінкою» виявляє, що в ній лінія стає найголовнішим компонентом композиції, тоді як в «Жінці» їй відводилася додаткова роль. Рух, життя лінії, динаміка, напруженість – ось що цікавить тепер Бойчука.
         У 1912 році Михайло Бойчук повертається з-за кордону на Україну. Від часу перебування Бойчука у Львові вціліла невелика збірка його станкових творів, збережена художницею Ярославою Музикою. Вони залишилися головним джерелом дослідження його творчого доробку, знищеного майже повністю. Випадкові, часом незавершені невеличкі рисунки, начерки, живописні композиції, доносять творчу думку їхнього автора, свідчать про його пошуки національних тем, форми та нового естетичного канону. Серед робіт новизною рішення привертає невеликий портрет Кобзаря. Самим лише легким окресленням олівцевої лінії Бойчук досяг переконливості величного і скорботного образу поета. У виконаних з натури рисунках М.Грушевського та А.Шептицького лінія також не моделює форму, а втілює суть образу від перших начерків аж до самого завершення портретів.
       Продовжуючи свої попередні пошуки сучасного національного стилю, митець, всупереч натуралістичному, етнографічному напрямку, виходить за рамки реального буття заради виявлення «природного», «первісного» змісту. Такий підхід спостерігаємо в його «Молочниці», виконаній темперою на папері. Орієнтація на міф, тяжіння до вселенських узагальнень, до символу у цьому образі було характерним для нової естетики ХХ століття з її прагненням до «ідеальної реальності, вищої за реальність справжню».
    У 1917 році в Києві була заснована Українська Академія. В склад її професорів увійшов Михайло Бойчук. Михайло Бойчук, його учні та послідовники склали основне ядро найбільшого художнього об’єднання того часу – Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), заснованого в 1925 році. У ті роки на Україні поширився монументальний живопис. Найбільші за обсягом і значенням були розписи Луцьких казарм у Києві. Над розписами стін працювало близько 200 художників різних напрямків і шкіл. 14 композицій виконала група студентів Української Академії мистецтв під керівництвом професора М.Бойчука. Темою розписів, виконаних клейовими фарбами, була праця і побут робітників та селян. Крім кількох репродукцій, від них не залишилося нічого. Зацікавленість настінним монументальним живописом привела Бойчука до реставрації пам’яток українського церковного малярства, фресок давньої церкви Розумовських у Лемеші. Визначною монументальною роботою були фрески Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928). Вони складалися з великих тематичних панно (одне з них виконав особисто Бойчук), портретів та орнаментального оформлення.
       Якщо повернутися до графіки Бойчука, треба зауважити, що він був одним із тих. хто стояв при витоках українського графічного дизайну. Збереглися відбитки проектів грошового знаку на 40 карбованців та театральної марки, виконані Бойчуком у 1918 році. Лаконізм, чіткість композиційної побудови, спрощеність рисунку – це риси, які визначають пошуки в графіці Бойчука, що простежуються у двох плакатах 1920 року, котрі дійшли до наших днів, - «Несите подарки Красной армии» та «Шевченківське свято». В першому плакаті певна спрощеність малюнка та поєднання зображень з текстом викликає асоціацію з лубком. З іншого боку, виразність ліній, круглястість окреслень похилених постатей створює атмосферу лагідності, внутрішньої доброти, що явно спрямовано на виклик відповідного відгуку у глядача. Зовсім іншу реакцію, викликає образ вершника у плакаті «Шевченківське свято», де діагональ древка прапора, перетинаючи аркуш, має особливе формальне значення в композиції, підкреслюючи в ній нестримний, вседолаючий рух. Слова Тарасового «Заповіту» доповнені підписом «Шевченківське свято», не тільки підкреслюють масштабність змісту образу, а й показують, як митець сприйняв революцію.
     Інтерес до творчості Михайла Бойчука сьогодні набуває особливого значення. Праця художника не вимірюється лише кількістю творів. Адже окрім творів живопису та графіки, він виступив як новатор-монументаліст, який створив власну школу в монументальному малярстві.

Суцвіття наших талантів

30 вересня відзначається Всеукраїнський день бібліотек. В рамках святкування у відділі мистецтва було організовано виставку мистецьких робіт. Виставка "Суцвіття наших талантів" демонструє творчий доробок наших колег. Адже бібліотекарі - не тільки майстри своєї справи, а й люди з різнобічними інтересами, талантами. Серед наших колег - прекрасні майстри народної вишивки, в’язання. На дозвіллі кожен віддається своєму захопленню, обирає заняття по душі. Неважливо, яким видом рукоділля ви займаєтеся - це завжди актуально. Головне - включити фантазію і не боятися експерементувати. Рукотворні вироби - це своєрідна арт-терапія, яка гармонізує людину.

Значна частина експозиції - це стилізований народний одяг Ольги Кириченко, яка реалізувала себе у професії, займається улюбленою справою, а це завжди щастя. Відверто кажучі,  - енергія цієї жінки вражає.

Є таке поняття "золоті руки". Надія Воробей повністю відноситься до цієї категорії. Неодноразово її ткані вироби були прикрасою наших виставок.

Галина Степанюк - ветеран бібліотеки. Її кредо - радіти життю і сприймати світ таким, яким він є. Галина Павлівна радіти вміє зовсім нескладними речами: цікавому знайомству, новій книзі, гарній поезії. На виставці -  її чудові вишивки (портрет Тараса Шевченка, сорочка, рушники).
 Наталя Котельникова - представила вишукані вироби крючком. Вони унікальні за технікою і виконанням.

Наталя Тараканова знаходить час і для вишивки, і для вирощування квітів.
Галина Коцюбинська - любить спокійні, розслаблюючі заняття: читати, в’язати, вишивати. Вперше на виставці представила її вироби з бісеру та картини з сухих квітів.

Олена Нагайцева своїми ніжними руками творить довкруг себе кольорове диво.

Експозицію виставки підготувала та презентувала її головний бібліотекар відділу мистецтва Зоя Алексійчук.
Тож віримо у власні сили та сподіваємося на те, що наша праця буде достойно визнана.

Ще й нині чути спів її

140 років від дня народження української оперної співачки Соломії Крушельницької
Літературно-мистецький вечір

Цього року в Україні та й в усьому світі відзначають 140-річчя від дня народження та 60-ті роковини смерті відомої української оперної співачки – Соломії Амвросіївни Крушельницької, ім’я якої золотими літерами вписано в історію не тільки української, а й світової музичної культури.
25 вересня відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений цій даті, якій підготувала і провела бібліотекар відділу мистецтва Олена Довгун. На вечорі прозвучали вірші про Соломію Крушельницьку у виконанні бібліотекаря Ольги Синиці. Студенти Луцького педагогічного коледжу мали можливість переглянути фрагменти фільму про Соломію Крушельницьку. А найбільш цікавою була розповідь Катерини Шаварової, яка була присутня у 1949 році на останньому концерті у Львові Соломії Крушельницької. Нагадаємо життєвий шлях славетної співачки.

Народилася Соломія Крушельницька в мальовничому краї на Тернопільщині, а саме в с. Білявинцях 23 вересня 1872 року. Великий вплив на розвиток дівчини протягом усього її життя мав батько, що був сільським священиком – Амвросій Крушельницький, та мати – Теодора Крушельницька (домогосподарка).

Батько мав неабиякий вплив на всіх своїх дітей, а їх у сім’ї було восьмеро: шість дочок та два сини. Він завжди багато читав. Серед богослужебних книг у його бібліотеці можна було найти твори Шекспіра, Гейне. Був у цьому списку також і Тарас Шевченко.

Коли у дім заходили гості чи знайомі, Амвросій Крушельницький не втрачав нагоди продемонструвати хоровий спів своїх дітей, кожен з яких був музично обдарованим. Проте, найбільше серед усіх своїм талантом вирізнялася маленька Соломія.

1891 року Соломія за ініціативою батька, на позичені ним гроші, вступила до Львівської консерваторії. Тут її учителем став знаменитий професор Валерій Висоцький. Навчання було не з легких, проте вже в 1893 році Екзаменаційна комісія видала диплом молодій співачці, в якому зазначалось наступне: «Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени…».

Не вдовольнившись отриманими знаннями, дівчина вирішила продовжити своє навчання в Італії, де на початку XX століття бурхливо розвивалось оперне мистецтво. ЇЇ вчителем у цій країні стала славнозвісний професор Фауста Креспі. Здавалося б усе складалось якнайкраще, проте, одного дня Фауста виявила, що в її учениці не мецо, а потужне лірико-драматичне сопрано.

Молода та ще не досвідчена Соломія не могла ніяк повірити у помилку свого львівського наставника Валерія Висоцького: саме він запевнив дівчину, що у неї мецо й відповідно до цього вибудовував схему усього її навчання. Це була катастрофа, треба було розпочинати все спочатку…

Тим не менше дівчина уже через рік одержала запрошення на провідні партії в оперні театри Італії. Далі були виступи в Росії, Польщі, Іспанії, Німеччині, Португалії, Єгипті, Пн. та Пд. Америці.

В якому місті чи в якій країні вона б не виступала (а співала вона на семи мовах світу, якими досконало володіла), всюди закінчувала свій концерт однаково – українськими народними піснями, таким чином, підкреслюючи свою приналежність до українського народу.

Після важкої втрати (смерті батька) родина Крушельницьких вирішила оселитись у Львові. Соломія придбала на одній із вулиць старого міста будинок, в якому нині знаходиться Музично-меморіальний музей ім. Соломії Крушельницької.

Живучи в Італії, примадонна купила собі віллу у місті Віареджо. Мером цього маленького курортного містечка, яке розташувалось на берегах Тірренейського моря, був Альфредо Чезаре Агусто Річоні. Він відразу закохався у галицьку русинку з великими сіро-зеленими очима. Весілля відбулося 10 липня 1910 року в Буенос-Айресі. Після смерті чоловіка у 1938 році Соломія Амвросівна вирішила поїхати відвідати рідних до Львова і через початок війни не змогла повернутися до Італії. В цій країні вона прожила 46 років.

Упродовж своєї артистичної кар’єри співачка створила близько 60-ти головних партій в операх різних композиторів: вона була Мадам Батерфляй, Аїдою, Електрою, Брунгільдою… Співати з Соломією Крушельницькою на одній сцені вважали за честь Тітто Руффо, Енріко Карузо, Федір Шаляпін.

Коли Західну Україну в 1939 році приєднали до СРСР, нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй на другому поверсі чотирикімнатну квартиру. Та на цьому державні чиновники не зупинились: така ж сама доля спіткала й італійську віллу.

У 1944 році співачка стала професором Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. У ній вона працювала до самого останнього подиху.

5 липня 1951 року Соломії Амвросівній було присвоєно високе звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а вже 16 листопада 1952 року її не стало. Похована видатна донька українського народу на Личаківському цвинтарі у Львові.

Сімейні реліквії Катерини Шаварової

                                                                                  Виставка мистецьких робіт

Напередодні Дня незалежності України відбулася зустріч з неординарною особистістю, давнім другом бібліотеки, почесною союзянкою, просвітянкою, людиною, яка стояла біля витоків нашої незалежності, вчителькою української мови і літератури з багатолітнім стажем, талановитою майстринею – Катериною Іванівною Шаваровою. Ця подія була пов’язана з відкритям мистецьких робіт як самої гості, так і її родини. Можливо вперше сімейні реліквії Катерини Іванівни, які довго лежали в скрині і про які так тепло написала в своєму вірші її дочка, Галина Рожанська,вперше побачить широке коло глядачів. Більшість з цих речей зроблені талановитими руками нашої гості.

Народилася Катерина Іванівна в селі Стоянів Радехівського району на межі Львівської і Волинської областей в дружній і релігійній селянській родині, де завжди панували любов і злагода, де вміли трудитися, а ще понад усе любили українське слово. Батько цікавився наукою, політикою, передплачував газети, журнали. Змалечку Катерина Іванівна слухала поезію Тараса Шевченка, не раз плакала над долею Катерини, наймички. Дитинство її пройшло в нелегкі роки, прийшлось пережити важкі часи другої світової війни, яка почалася для нашої гості ще у вересні 1939 року. Мама для дівчинки завжди була прикладом берегині роду, а мамині вишиванки залишились з нею на все життя

В часи національного відродження кінця 80-х початку 90-х років минулого століття Катерина Іванівна була серед тих, чиї голоси першими зазвучали на мітингових майданах, вимагаючи волі і незалежності Україні, вона представляла Волинь на першому і другому з'їзді Народного Руху України, на конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка (тепер товариство «Просвіта») в Києві, на з’їзді Союзу українок. Коли в 1987 році в нашій бібліотеці організувався літературний клуб «Діалог», Катерина Іванівна стала його активною учасницею. За її ініціативою приймалися звернення про увічнення пам’яті Галшки Гулевичівни, на підтримку Народного Руху України, Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Протягом багатьох років Катерина Іванівна бере участь в масових заходах бібліотеки. Її щире слово про творчість українських письменників, про становлення незалежної України вчить всіх нас любити свою землю, свій народ.

Галина Рожанська Скриня В старому вишитті проснулись квіти Й питати стали: «Хто ми? І чиї ми діти? Чому у скрині замкнені ще й досі? Чому лелека сонця не приносить? Чи чорними нитками ще замало Нам доля візерунки вишивала? Он хрестики червоні по краплині Просочуються болем через скриню». Сяйнуло лезом світло крізь замкові очі – І розітнуло враз пітьму страшної ночі. Забрунькувало вишиття – вже й містя мало! Темницю вікову на кусні розірвало. І хоч квітують в лузі ще й донині Розбите серце та вогонь калини, Та вишиває сонце рушники у полі Волошками, колоссям, духом волі. Гості, які були присутні нв відкриті виставки, мали можливість оглянути вишиті рушники, серветки, сорочки, в’язані та вишиті сукні. Особливої уваги і заховлення привертала унікальна колекція колекція гердан.

I До вишиванки доторкнусь вустами, I чорнобривцiв аромат вдихну. Знов Ваших рук тепло вiдчую, мамо, Сльозу з щоки непрохану змахну… Далеко Ви… I, водночас, Ви – поряд: У злетi птаха, в шелестi трави… Мене хтось боронить вiд зла i горя; Якщо це янгол, то, напевно, - Ви…

Бруно Шульц - слово і образ

120 років від дня народження галицького художника і письменника     Бруно Шульца

        Презентація книжкової виставки

2012 року виповнюється 120 років від дня народження та 70-ті роковини смерті Бруно Шульца - всесвітньо відомого польського письменника і художника. Враховуючи його визначний особистий внесок у світову культуру XX століття, Верховна Рада України ухвалила рішення урочисто відзначити обидві річниці в Україні на державному рівні.

У відділі літератури з питань мистецтва відбулася презентація книжкової виставки «Бруно Шульц – слово і образ». Бібліотекар Олена Довгун ознайомила присутніх з матеріалами виставки і розкрила письменника як особистість. Ось деякі фрагменти її виступу.

«Усе життя Бруно Шульц, який народився 12 липня 1892 прожив у Дрогобичі. Творчість цього видатного польського письменника, як не дивно, майже не відома українському читачеві, хоча його твори дуже популярні і перекладені багатьма мовами світу.
Шульцова біографія – це біографія єврея, котрий писав польською мовою в галицькому містечку, яке від дня появи його на світ перебувало то в межах Австро-Угорської імперії (з 1722 року), то Польщі (після першої світової війни), то радянської України (з 1939 року після приєднання Західної України до СРСР). Таким чином виростав хлопець між різних мов та культур.
Народився Бруно Шульц і, якщо не брати до уваги кількох короткочасних подорожей (оскільки брав участь у кількох художніх виставках у Варшаві, Львові, Кракові), безвиїзно прожив свій вік у провінційному на той час Дрогобичі, де й загинув від кулі гестапівця.Місце поховання цього визначного митця до сьогодні залишається невідомим.
Проте як чехи вважають своїм культурним обов’язком засвоїти в своїй мові те, що написав на їхній землі по-німецьки Ф. Кафка, так і українцям годиться почати хоч би перше ознайомлення з Шульцом.
Узагалі-то немає нічого дивного в тому, що Бруно Шульц, твори якого перекладено десятками мов, з вивчення якого в Польщі складають державний екзамен, а в США засновано премію його імені, залишається в Україні для більшості загадковим материком про який багато хто чув, але відправитись туди з ґрунтовною експедицією завжди чогось бракує. Насамперед – часу, можливо – справжнього бажання та здатності перетворити читання й споглядання скромного за обсягом спадку Шульца на своєрідну медитацію (адже легкою ту прозу не назвеш, так само як і графіку – «красивою»).
Проте разом з тим мусимо визнати, що своїм знанням про існування людської одиниці під іменем Бруно Шульц завдячуємо саме тому, що його життя було таким, яким було.
Якби не тяжіли над ним його провінційність, його єврейськість, його вбогість, його комплекс неповноцінності й десятки інших непосильних тягарів, він би був, безперечно, щасливішою людиною – можливо, навіть пліднішим письменником. Але скоріше за все не був би великим письменником і вже цілком напевно – тим єдиним і своєрідним письменником, без якого наше життя виглядало б убогішим.
Є такий термін із німецької філософії – «людина, що живе внутрішнім життям». Кращого прикладу для ілюстрації цього психологічного феномена, ніж Шульц, годі й шукати.
На превеликий жаль, більша частина його художньої й літературної спадщини перетворилася на попіл у роки Другої Світової війни. Найбільша збірка рукописів, рисунків, графік та листів, що дійшли до нас зберігається у Варшавському музеї Літератури ім. А.Міцкевича, декілька рисунків є у Львівській галереї мистецтв.
Все своє життя Шульц втікав у свою уяву, магічно володіючи даром при допомозі слова та олівця витворювати химерний світ.
Він завжди був переконаний, що серед усіх цінностей земного життя, найбільшу вартість має духовний світ людини.
Пристрасті довкола його імені не вщухають і досі - час від часу точиться дискусія - чи вартує уваги як сама його особа, так і художня спадщина, чи не штучно роздмухані його досягнення в літературі і в малярстві.
Тим часом про нього у світі один за одним виходять роман ізраїльського письменника Давида Гроссмана «Бруно» (1986), повість-хроніка Бориса Хазанова «Чудотворець» (1990), роман італійського прозаїка Уго Рікареллі «Людина по імені Шульц» (1998).
У рамках вшанування пам’яті визначного митця 11 квітня цього року побачила світ також книга українського культуролога, філософа, громадського діяча Тараса Возняка “Бруно Шульц. Повернення”.
На жаль, ні одного з вищеперерахованих видань у нашій бібліотеці немає. Залишається тільки сподіватись, що не тільки весь світ, а й Україна гідно вшанує пам'ять цього видатного галичанина.
Перші кроки ми уже зробили. Починаючи з 2004 року, у Дрогобичі кожних два роки відбувається фестиваль Бруно Шульца, який став культурною подією Галичини. Тут збираються митці з різних країн світу, щоб знову і знову говорити про цей психологічний феномен. Надіємось, що такі зустрічі стануть поштовхом до написання різного роду нових ґрунтовних досліджень.»

Україна - Стравінський - сучасна музична культура

Науково-теоретична конференція, присвячена 130-річчю з дня народження
Ігоря Федоровича Стравінського



Ігор Стравінський – легендарна постать в музиці ХХ століття. За силою впливу, масштабом та значенням для сучасників та нащадків йому не було рівних. Яскраве своєрідне перекроювання російського фольклору в ранніх творах, «архітектурно-музичні» конструкції неокласичного періоду, містична атональність і додекафонія пізньої творчості – все це чітко охарактеризував сам Стравінський : «Я ввібрав у себе всю історію музики».
Його музику, безперечно, найчастіше виконували і записували, у нього брали більше всіх інтерв’ю, його більше всіх фотографували, про нього найбільше писали. Він був єдиним композитором, чиє приватне життя викликало постійний інтерес. Люди, професійно не пов’язані з музикою, залишили про нього томи спогадів. Його участь в концерті коштувала організаторам п’ятизначну суму; ціна його власного архіву визначається сумою семизначною. За словами його дружини, він був «свого роду ідолом».
Оскільки головний бібліотекар Зоя Алексійчук представляла Волинську обласну наукову бібліотеку ім. Олени Пчілки, вона познайомила учасників конференції із тим скарбом, яким володіє відділ літератури з питань мистецтва – з бібліографією, нотографією, музичними записами Ігоря Стравінського.
Існує значне напрацювання творчості й особистості, естетики музики композитора. 60-80-ті роки минулого століття – це Ренесанс вивчення Стравінського в Росії. 80-літній Ігор Стравінський відвідав свою батьківщину восени 1962 року після сорокавосьмирічної розлуки і дав авторські концерти в Москві і Ленінграді, з того часу про Стравінського стали писати і видавати наукову літературу, а в музичних закладах захищали дипломи і дисертації про різні періоди його творчості. Хоча початок досліджень про Стравінського поклав Б. Асаф’єв ще у 1929 році, але з того часу думка про Стравінського завмерла. Більшість з книг давно уже увійшли в коло читання музикантів і не потребують представлення і коментарів. Але в нашому місті є училище, яке носить ім’я Стравінського, інститут мистецтв ВНУ ім. Лесі Українки, 3 дитячих музичних школи, безперечно існує попит на таку літературу. Зараз великий акцент робиться на інтернет-видання, і ми маємо не забувати про друковані книги, про «золотий фонд» стравінськіани .